Розділ «Том четвертий»

Часто він говорив цілком протилежне тому, що говорив раніш, але й те і це було правдивим. Він любив говорити і говорив добре, прикрашаючи свою мову пестливими прислів’ями, які, здавалося П’єру, він сам видумував; але головне очарування йога оповідань полягало в тому, що в його мові найпростіші події, іноді ті самі, які, не помічаючи їх, бачив П’єр, набували характеру урочистої благообразності. Він любив слухати казки, які розповідав вечорами (все ті самі) один солдат, але найбільше він любив слухати оповідання про справжнє життя. Він радісно усміхався, слухаючи такі оповідання, вставляючи слова і ставлячи запитання, якими він хилив до того, щоб усвідомити собі благообразність того, що йому розповідали. Симпатій, дружби, любові, як розумів П’єр, Каратаєв не мав ніяких; але він любив і любовно жив в усім, з чим його зводило життя, і особливо з людиною — не з певною якою-небудь людиною, а з тими людьми, що були перед його очима. Він любив свою собачину, любив товаришів, французів, любив П’єра, який був його сусідом; але П’єр почував, що Каратаєв, незважаючи на всю свою привітну ніжність до нього (якою він мимоволі віддавав належне духовному життю П’єра), ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним. І П’єр починав те саме почувати до Каратаєва.

Платон Каратаєв був для всіх інших полонених звичайнісіньким солдатом; його звали соколиком або Платошею, добродушна кепкували з нього, посилали його за посилками. Але для П’єра, яким він постав перед ним в першу ніч, незбагненним, круглим І вічним втіленням духу простоти і правди, таким і залишився назавжди.

Платон Каратаєв нічого не знав напам’ять, крім своєї молитви. Коли він починав говорити, він, здавалося, не знав, чим закінчить свою мову.

Коли П’єр іноді, вражений змістом його слів, просив повторити сказане, Платон не міг згадати, що він сказав хвилину тому, — так само, як він ніяк не міг словами сказати П’єру свою улюблену пісню. Там було: «родимая, березанька и тошненько мне», але на словах не виходило ніякого смислу. Він не розумів і не міг зрозуміти значення слів, окремо взятих з мови. Кожне слово його і кожен вчинок були виявом невідомої йому діяльності, що була його життям. Але життя його, як він сам дивився на нього, не мало смислу як окреме життя. Воно мало смисл лише як частка цілого, яке він повсякчас почував. Його слова і дії виливалися з нього так само рівномірно, неминуче і безпосередньо, як запах лине від квітки. Він не міг зрозуміти ні ціни, ні значення окремо взятої дії чи слова.

XIV

Одержавши від Миколи звістку про те, що брат її перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Марія, незважаючи на відраджування тітки, одразу ж зібралася їхати, і не тільки сама, а й з небожем. Важко чи не важко, можливо чи неможливо де було, вона не питала і не хотіла знати: її обов’язком було не тільки самій бути біля, можливо, умираючого брата, але й зробити все залежне від неї для того, щоб привезти йому сина, і вона знялася їхати. Коли князь Андрій сам не повідомляв її, то де княжна Марія пояснювала тим, що або він занадто кволий, щоб писати, або він вважає цей довгий переїзд для неї і для свого сина занадто важким і небезпечним.

За кілька днів княжна Марія зібралася в дорогу. Поїзд її складався з величезної князівської карети, в якій вона приїхала до Воронежа, брички та повозки. З нею їхали m-lle Bourienne, Миколенька з гувернером, стара няня, три дівчини, Тихон, молодий лакей і гайдук, якого тітка відпустила з нею.

Їхати звичайним шляхом на Москву не можна було й думати, і тому кружний шлях, який повинна була зробити княжна Марія, — на Липецьк, Рязань, Владимир, Шую, — був дуже довгий, дуже важкий, бо, не скрізь були поштові коні, і коло Рязані, де (як говорили) з’являлися французи, навіть небезпечний.

Під час цієї важкої подорожі m-lle Bourienne, Десаль і слуги княжни Марії дивувалися з її твердості духу і діяльності. Вона пізніше за всіх лягала, раніше за всіх вставала, і ніякі труднощі не могли зупинити її. Завдяки її діяльності та енергії, що викликала запал у її супутників, на кінець другого тижня вони під’їжджали до Ярославля.

За останній час свого перебування у Воронежі княжна Марія зазнала найкращого щастя у своєму житті. Любов її до Ростова вже не мучила, не хвилювала її. Любов ця наповняла всю її душу, стала невіддільною частиною її самої, і вона не боролася більш проти неї. Останнім часом княжна Марія переконалася — хоч вона ніколи ясно й певно словами не казала собі цього — переконалася, що її люблять і вона любить. В цьому вона переконалася за останнього побачення з Миколою, коли він приїхав повідомити її про те, що її брат був з Ростовими. Микола жодним словом не натякнув на те, що тепер (в разі одужання князя Андрія) колишні взаємини між ним та Наташею могли відновитися, але княжна Марія бачила по його обличчю, що він знав і думав про це. І, незважаючи на те, його ставлення до неї — обережне, ніжне і любовне — не тільки не змінилось, але він, здавалося, радів з того, що тепер родинність між ним і княжною Марією дозволяла йому вільніше виявляти їй свою дружбу-любов, як іноді думала княжна Марія. Княжна Марія знала, що вона любить вперше і востаннє в житті, і почувала, що її люблять, і була щаслива, спокійна щодо цього.

Але це щастя однієї сторони душевної не тільки не перешкоджало їй на всю силу вболівати за брата, а й, навпаки, цей душевний спокій в одному відношенні давав їй більшу можливість віддаватися цілком своєму почуттю до брата. Почуття це було таке сильне в першу хвилину виїзду з Воронежа, що провожаті її були впевнені, дивлячись на її змучене, розпачливе обличчя, що вона неодмінно захворіє в дорозі; але саме труднощі і турботи подорожі, до яких так діяльно взялася княжна Марія, врятували її на якийсь час від її горя і надали їй сили.

Як і завжди буває під час подорожі, княжна Марія думала лише про саму подорож, забуваючи про те, що було її метою. Але, під’їжджаючи до Ярославля, коли відкрилося знову те, що могло чекати на неї, і вже не через багато днів, а сьогодні ввечері, княжна Марія розхвилювалася до краю.

Коли гайдук, посланий вперед, щоб довідатись у Ярославлі, де стоять Ростови і в якому стані перебуває князь Андрій, зустрів біля застави велику карету, що в’їжджала в місто, він жахнувся, побачивши страшенно бліде обличчя княжни, яке виставилося до нього з вікна.

— Про все довідався, ваше сіятельство: Ростовські стоять на майдані, в будинку купця Бронникова. Недалечко, біля самої Волги, — сказав гайдук.

Княжна Марія злякано-запитливо дивилася йому в обличчя, не розуміючи, чому він не відповідає на головне запитання: як брат? M-lle Bourienne поставила це запитання за княжну.

— Як князь? — спитала вона.

— Їх сіятельство з ними в тому ж будинку стоять.

«Отже, він живий», — подумала княжна і тихо спитала: як він?

— Слуги кажуть, все у тому ж стані.

Що означало «все у тому ж стані», княжна не питала і мигцем тільки, непомітно глянувши на семилітнього Миколеньку, який сидів перед нею і тішився містом, опустила голову і не підводила її доти, поки важка карета, тарабанячи, трясучись і гойдаючись, не під’їхала кудись. Грюкнув відкинутий підніжок.