Розділ «Том четвертий»

Недуга його розвивалася своїм фізичним порядком, але те, що Наташа називала — це сталося з ним, трапилося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. Це була та остання моральна боротьба між життям і смертю, в якій смерть здобула перемогу. Це була несподівана свідомість того, що він ще дорожив життям, яке поставало перед ним у любові до Наташі, і останній, упокорений припадок жаху перед невідомим.

Це було увечері. Він був, як звичайно після обіду, в легкому гарячковому стані, і думки його були надзвичайно ясні. Соня сиділа біля стола. Він задрімав. Раптом відчуття щастя охопило його.

«А, це вона увійшла!» — подумав він.

Справді, на місці Соні сиділа Наташа, яка щойно ввійшла нечутними кроками.

Відтоді, як вона стала доглядати його, завжди його обіймало це фізичне відчуття її близькості. Вона сиділа у кріслі, боком до нього, заступаючи собою від нього світло свічки, і плела панчоху. (Вона вивчилася плести панчохи після того, як князь Андрій одного разу сказав їй, що ніхто так не вміє доглядати хворих, як старі няні, які плетуть панчохи, і що в плетінні панчохи є щось заспокійливе.) Тонкі пальці її швидко перебирали дротики, які зрідка стикалися, і замислений профіль її опущеного обличчя йому було ясно видно. Вона зробила порух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, оглянулась на нього і, заслоняючи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом нагнулася, підняла клубок і прибрала попередню позу.

Він дивився на неї, лежачи нерухомо, й бачив, що їй треба було після свого руху зітхнути на всі груди, але вона не наважувалась цього зробити і обережно переводила дух.

У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, що якби він був живий, він вічно дякував би богові за свою рану, яка звела його знову з нею; але відтоді вони ніколи не розмовляли про майбутнє.

«Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого стального звуку дротиків. — Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?» — сказав він, і він раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.

Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом, побачивши його очі, які світилися, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.

— Ви не спите?

— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли. Ніхто не дає мені тієї м’якої тиші так, як ви... того сяйва. Мені так і хочеться плакати від радості.

Наташа присунулась ближче до нього. Обличчя її променилось радісним захватом.

— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.

— А я? — Вона одвернулась на мить. — А чому занадто? — спитала вона.

— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?

— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.

Він помовчав.

— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.

— Однак ви не спали, — сказала вона, стримуючи свою радість. — Постарайтеся заснути... будь ласка.