Розділ «Том четвертий»

— Я тобто? — спитав Каратаєв. — Я кажу: не нашим умом, а божим судом, — сказав він, думаючи, що повторює сказане, і зразу ж заговорив далі: — Як же у вас, пане, і родові маєтки є?! Дім є? Виходить, повна чаша! І господиня є? А старі батьки живі? — питав він, і хоч П’єр не бачив у темряві, але почував, що в солдата морщились губи стриманою усмішкою ласки в той час, як він питав це. Він, видно, був засмучений тим, що в П’єра не було батьків, особливо — матері.

— Жінка для поради, теща для розради, а нема миліше за рідну матінку! — сказав він. — Ну, а дітки є? — все розпитував він. Заперечна П’єрова відповідь знову, видно, засмутила його, і він поспішив додати: — Що ж, люди молоді, ще дасть бог, будуть. Тільки б у згоді жити...

— Та тепер однаково, — мимоволі сказав П’єр.

— Ех, чоловіче добрий, — відповів Платон. — Від торби та від в’язниці ніколи не відмовляйся. — Він вмостився краще, прокашлявся, очевидно готуючись до довгої розповіді. — Так-то, друже мій милий, жив я ще вдома, — почав він. — Маєток у нас багатий, землі чимало, добре живуть люди, і наша родина, хвалити бога. З сімома батечко косити виходив. Жили добре. Христяни справжні були. Сталося... — і Платон Каратаєв розповів довгу історію про те, як він поїхав у чужий гай за деревом і попався сторожеві, як його сікли, судили й віддали в солдати. — Що ж, соколику, — говорив він зміненим від усмішки голосом, — думали, горе, аж ні, радість! Братові б іти, якби не мій гріх. А в брата меншого п’ятеро дітей, — а в мене, дивись, лише солдатка зосталася. Була дівчинка, та ще до солдатства бог прибрав. Прийшов я на побивку, скажу я тобі. Давлюся — ще краще живуть. Хвостів повне подвір’я, молодиці вдома, два брати на заробітках. Лише Михайло, менший, вдома. Батечко й каже, усі діти рівні: хоч який палець укуси, все боляче. А якби не Платона тоді забрили, Михайлові б іти. Покликав нас усіх — віриш — поставив перед образи. Михайле, каже, ходи сюди, кланяйся йому в ноги, і ти, молодице, кланяйся, і онучата, кланяйтесь. Зрозуміли? — каже. — Так-то, друже мій милий. Лихо голови шукає. А ми все судимо: те недобре, те негаразд. Наше щастя, друже мій, Як вода у волоку: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема. Так-то. — І Платон пересів на своїй соломі.

Помовчавши якийсь час, Платон встав.

— Що ж, десь певне, спати хочеш? — сказав він і швидко почав хреститися, примовляючи:

— Господи, Ісусе Христе, Миколо угоднику, Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе, Миколо угоднику! Фрола і Лавра, господи Ісусе Христе — помилуй і спаси нас! — закінчив він, вклонився до землі, встав, зітхнув і сів на свою солому. — Ось так-то. Поклади, боже, камінчиком, підведи калачиком, — промовив він і ліг, натягаючи на себе шинель.

— Яку це ти молитву читав? — спитав П’єр.

— Га? — промовив Платон (він уже був заснув). — Читав що? Богу молився. А ти хіба не молишся?

— Ні, і я молюся, — сказав П’єр. — А що ти говорив: Фрола і Лавра?

— Аякже, — швидко відповів Платон, — коняче свято. І скотину жаліти треба, — сказав Каратаєв. — Ач, шельма, скрутився. Угрівся, сучий син, — сказав він, обмацавши собаку біля своїх ніг, і, повернувшись знову, одразу заснув.

Знадвору чутно було десь здалеку плач і галас, і крізь шпари барака видно було вогонь; але в бараку було тихо й темно. П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухаючись до розміреного хропіння Платона, який лежав біля нього, і почував, що перше зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних підвалинах, рухався в його душі.

XIII

В бараку, в який прийшов П’єр і в якому він прожив чотири тижні, було двадцять три чоловіка полонених солдатів, три офіцери і два чиновники.

Усі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Платон Каратаєв залишився назавжди у П’єра в душі найсильнішим і найдорожчим спогадом і втіленням усього російського, доброго і круглого. Коли другого дня на світанку П’єр побачив свого сусіда, перше враження чогось круглого підтвердилося цілком: вся Платанова постать у його підперезаній мотузкою французькій шинелі, в кашкеті і в личаках, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, мовби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна усмішка і великі карі ніжні очі були круглі.

Платону Каратаєву було, мабуть, за п’ятдесят років, судячи з його оповідань про походи, в яких він брав участь давнім солдатом. Він сам не знав і ніяк не міг визначити, скільки йому років; але зуби його, яскраво білі й міцні, що виднілися всі разом двома півколами, коли він сміявся (а це він часто робив), були всі добрі й цілі; жодної сивої волосини не було в його бороді і чуприні, і все тіло його на вигляд було гнучке і, особливо, тверде й витривале.

Обличчя його, незважаючи на дрібні круглі зморшки, мало вираз невинності і юності; голос у нього був приємний і співучий. Але головна особливість його мови полягала в безпосередності і швидкості. Він, очевидно, ніколи не думав про те, що він сказав і що він скаже; і тому в швидкості й вірності його інтонацій була особлива невідпорна переконливість.

Фізичні сили його і моторність в перший час полону були такі, що, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба. Щодня ввечері він, лягаючи, казав: «Поклади, господи, камінчиком, підведи калачиком»; вранці, встаючи, завжди однаково знизуючи плечима, казав: «Ліг — згорнувся, встав — струснувся». І справді, досить було йому лягти, щоб зараз же заснути каменем, і досить було струснутися, щоб зараз же, ні секунди не гаючи, взятися до якої-небудь роботи, як діти, вставши, беруться за іграшки. Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, латав чоботи. Він завжди був занятий і тільки по ночах дозволяв собі розмови, які він любив, та пісні. Він співав пісні не так, як співають співаки, знаючи, що їх слухають, а як співають пташки, очевидно, тому, що звуки ці йому було так само конче треба робити, як конче треба буває потягнутися чи розходитись; і звуки ці завжди бували тонкі, ніжні, майже жіночі, сумовиті, і його обличчя в ці хвилини бувало дуже серйозне.

Потрапивши в полон і обрісши бородою, він, як видно, відкинув від себе все накинуте йому, чуже, солдатське і мимоволі повернувся до попереднього, селянського народного складу.

— Солдат у відпустці — сорочка з штанів, — частенько казав він. Він неохоче говорив про свій солдатський час, хоч не скаржився, і часто повторював, що його за всю службу ні разу не били. Коли він розповідав, то здебільшого розповідав зі своїх давніх і, видно, дорогих йому спогадів «христянського», як він казав, тобто селянського побуту. Приказки, що наповнювали його мову, були не ті, здебільшого непристойні і хвацькі приказки, які говорять солдати, а ті народні афоризми, які здаються такими незначними, взяті окремо, і які набувають раптом значення глибокої мудрості, коли їх сказано до речі.