Розділ «Том четвертий»

— Е, соколику, не тужи, — сказав він з тією ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі руські жінки. — Не тужи, голубе: годину терпіти, а вік жити! Ось так-то, друже мій. А живемо тут, хвалити бога, кривди нема. Теж люди і погані, і добрі є, — сказав він і, ще говорячи, гнучким рухом перехилився на коліна, встав і, прокашлюючись, пішов кудись.

— Ач, шельма, прийшов! — почув П’єр той самий лагідний голос в кінці барака. — Прийшов, шельма, пам’ятає! Ну, ну, годі. — І солдат, відштовхуючи від себе песика, що стрибав до нього, повернувся на своє місце і сів. У руках в нього було щось загорнуте в ганчірку.

— Ось, поїжте, пане, — сказав він, знову повертаючись до попереднього шанобливого тону і розгортаючи й подаючи П’єру кілька печених картоплин. — На обід юшка була. А картопля добряча!

П’єр не їв цілий день, і запах картоплі здався йому незвичайно приємним. Він подякував солдатові і став їсти.

— Чого ж ти так? — усміхаючись сказав солдат і взяв одну з картоплин. — А ти ось як. — Він вийняв знову складаного ножика, розрізав на своїй долоні картоплину на дві рівні половини, посипав солі з ганчірки і підніс П’єру.

— Картопля добряча, — повторив він. — Ти поїж ось так.

П’єру здавалося, що він ніколи не їв страви, смачнішої за цю.

— Ні, мені все нічого, — сказав П’єр, — але за що вони розстріляли цих нещасних!.. Останній років двадцяти.

— Тс, тц... — сказав маленький чоловік. — Гріха ж то, гріха... — швидко додав він, і, наче слова його завади були готові в роті його і ненароком вилітали з нього, він говорив далі: — Чого ж це, пане, ви так у Москві залишились?

— Я не думав, що вони так скоро прийдуть. Я ненароком залишився, — сказав П’єр.

— Та як же вони взяли тебе, соколику? з домівки твоєї?

— Ні, я пішов на пожежу, а тут вони схопили мене, судили як палія.

— Де суд, там і неправда, — вставив маленький чоловік.

— А ти давно тут? — спитав П’єр, дожовуючи останню картоплину.

— Я? Тієї неділі мене взяли зі шпиталю в Москві.

— А ти хто, солдат?

— Солдати Апшеронського полку. Від гарячки помирав. Нам і не сказали нічого. Наших чоловік двадцять лежало. І не думали, не гадали.

— Ну що, тобі скучно тут? — спитав П’єр.

— Як не скучати, соколику. Мене Платоном звати; Каратаєви прізвище, — додав він, видно для того, щоб полегшити П’єру звертання до нього. — Соколиком на службі прозвали. Як не скучати, соколику! Москва, вона городам мати! Як не скучати, на це дивлячись. Та черв’як капусту точить, а сам ще до того гине: отак мовляли старі люди, — додав він швидко.

— Як, як це ти сказав? — спитав П’єр.