Розділ «Том третій»

«Петре Кириловичу, йдіть сюди, я впізнала», — чув він тепер її слова, бачив перед собою її очі, усмішку, дорожній чепчик, пасмо волосся з-під чепчика... і щось миле, зворушливе поставало перед ним в усьому цьому.

Закінчивши своє оповідання про чарівливу польку, капітан звернувся до П’єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.

Викликаний цим запитанням, П’єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; він став пояснювати, як він — трохи інакше — розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.

— Tiens![292] — сказав капітан.

Потім П’єр пояснив, що він любив цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім’я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання, П’єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.

Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.

— L’amour platonique, les nuages...[293] — пробурмотів він. Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв’язало язика П’єру. І він, шамкаючи і масними очима дивлячись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку, — своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім’я.

Найбільш у П’єровому оповіданні вразило капітана те, що П’єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім’я і звання.

Уже пізно вночі вони разом вийшли на вулицю. Ніч була тепла і видна. Ліворуч від будинку ясніла заграва першої в Москві, на Петровці, пожежі. Праворуч високо стояв молодий серп місяця і на протилежному від місяця боці висіла та ясна комета, що зв’язувалася в П’єровій душі з його любов’ю. Біля воріт стояли Гарасим, куховарка та два французи. Вони сміялися і розмовляли двома мовами, не розуміючи одні одних. Вони дивилися на заграву, що виднілася в місті.

Нічого страшного не було в невеликій далекій пожежі у величезному місті.

Дивлячись на високе зоряне небо, на місяць, на комету та на заграву, П’єр почував радісне зворушення. «Ну, от як гарно, чого ще треба?» — подумав він. І раптом, коли він згадав свій намір, голова в нього запаморочилася, йому стало недобре, так що він сперся на паркан, щоб не впасти.

Не попрощавшись зі своїм новим другом, П’єр нетвердими кроками відійшов від воріт і, повернувшись до своєї кімнати, ліг на диван і зараз же заснув.

XXX

На заграву першої пожежі, що зайнялася 2 вересня, з різних шляхів і з різними почуттями дивилися, тікаючи і виїжджаючи, мешканці та відступаючі війська.

Поїзд Ростових цієї ночі стояв у Митищах, за двадцять верст від Москви. 1 вересня вони виїхали так пізно, на шляху так багато було повозок і військ, стільки речей було забуто, і за ними посилали двораків, що цієї ночі було вирішено ночувати за п’ять верст від Москви. Другого ранку прокинулись пізно, і знову було стільки зупинок, що доїхали тільки до Великих Митищ. О десятій годині пани Ростови й поранені, які їхали з ними, всі розмістилися по подвір’ях і в хатах великого села. Слуги, кучери Ростових і денщики поранених, упоравшись коло панів, повечеряли, дали корму коням і вийшли на ганок.

У сусідній хаті лежав поранений ад’ютант Раєвського, з розбитою кистю руки, і страшенний біль, який він почував, примушував його жалісно, не перестаючи, стогнати, і стогін цей страшно лунав у осінній темряві ночі. Першої ночі ад’ютант цей ночував у тій самій оселі, де стояли Ростови. Графиня казала, що вона не могла склепити очей від цього стогону,і в Митищах перейшли до гіршої хати тільки для того, щоб бути далі від цього пораненого.

Один з двораків у темряві ночі, з-за високого кузова карети, що стояла біля під’їзду, помітив Другу невелику заграву пожежі. Одну заграву давно вже видно було, і всі знали, що це горять Малі Митищі, які підпалили мамоновські козаки.

— А це ж, братці, друга пожежа, — сказав денщик.

Усі звернули увагу на заграву.

— Таж казали, Малі Митищі мамоновські козаки запалили.