Розділ «Том другий»

Заручення не було і нікого не повідомляли про змовини Волконського з Наташею; на цьому наполіг князь Андрій. Він казав, що він є причиною відстрочки, тому він і повинен нести увесь тягар її. Він казав, що він назавжди зв'язав себе своїм словом, але що він не хоче зв'язувати Наташу і дає їй цілковиту волю. Якщо вона через півроку відчує, що не любить його, вона матиме право відмовити йому. Певна річ, ні батьки, ні Наташа не хотіли чути про це; але князь Андрій наполягав на своєму. Князь Андрій бував щодня у Ростових, але не як наречений обходився з Наташею: він казав їй ви і цілував її лише в руку. Між князем Андрієм і Наташею після дня освідчення встановилися зовсім інші, ніж перше, близькі, прості взаємини. Вони наче досі не знали одне одного. І він і вона любили згадувати про те, як вони дивилися одне на одного, коли були ще нічим; тепер обоє вони почували себе зовсім іншими істотами: перше вимушені, тепер вони були прості і щирі. Спочатку в родині почувалась ніяковість в обходженні з князем Андрієм; він здавався людиною з чужого світу, і Наташа довго привчала домашніх до князя Андрія, і з гордістю запевняла всіх, що він тільки здається таким особливим, а що він такий самий, як і всі, і що вона його не боїться і що ніхто не повинен боятися його. За кілька днів у родині до нього звикли, перестали ніяковіти при ньому і жили, як і раніш, а він у цьому їхньому житті брав участь. Він про господарство умів говорити з графом і про убори з графинею та Наташею, і про альбоми та канву з Сонею. Іноді домашні Ростови між собою і при князі Андрії дивувалися з того, як усе це сталося і які очевидні були прикмети цього: і приїзд князя Андрія в Отрадне, і їх приїзд до Петербурга, і схожість між Наташею та князем Андрієм, яку помітила няня в перший приїзд князя Андрія, і сутичка в 1805 році між Андрієм та Миколою, і ще багато інших прикмет того, що сталося, помітили домашні.

В домі панувала та поетична нудьга і мовчазність, що завжди супроводить присутність нареченого і нареченої. Часто, сидячи разом, всі мовчали. Іноді вставали й виходили, і наречений з нареченою, залишаючись віч-на-віч, так само мовчали. Рідко вони розмовляли про майбутнє своє життя. Князеві Андрію страшно і совісно було говорити про це. Наташа поділяла це почуття, як і всі його почуття, які вона завжди вгадувала. Одного разу Наташа почала розпитувати про його сина. Князь Андрій почервонів, що з ним часто траплялося тепер і що особливо любила Наташа, і сказав, що син його не буде жити з ними.

— Чому? — злякано спитала Наташа.

— Я не можу відібрати його в діда і потім…

— Як би я любила його! — сказала Наташа, відразу вгадавши його думку. — Але я знаю, ви хочете, щоб не було приводів обвинувачувати вас і мене.

Старий граф іноді підходив до князя Андрія, цілував його, питав у нього поради щодо виховання Петі або Миколової служби. Стара графиня зітхала, дивлячись на них. Соня боялася кожної хвилини бути зайвою і намагалася знаходити приводи покидати їх самих, коли їм цього й не треба було. Коли князь Андрій говорив (він дуже гарно розповідав), Наташа з гордістю слухала його; коли вона говорила, то з острахом і з радістю помічала, що він уважно й допитливо дивиться на неї. Не розуміючи його, вона питала себе: «Чого він шукає в мені? Чого він добивається своїм поглядом? Що, як нема в мені того, чого він шукає цим поглядом?» Інколи вона вдавалася у властивий їй шалено-веселий настрій, і тоді особливо любила слухати й дивитися, як князь Андрій сміється. Він рідко сміявся, а зате, коли він сміявся, то віддавався весь своєму сміхові, і щоразу після цього сміху вона почувала себе ближчою до нього. Наташа була б цілковито щаслива, якби думка про майбутню розлуку, що наближалася, не лякала її.

Напередодні свого від'їзду з Петербурга князь Андрій привіз із собою П'єра, який від самого балу ні разу не був у Ростових. П'єр здавався розгубленим і збентеженим. Він розмовляв з матір'ю. Наташа сіла з Сонею біля шахового, столика, запрошуючи цим до себе князя Андрія. Він підійшов до них.

— Ви ж давно знаєте Безухова? — спитав він. — Ви любите його?

— Так, він хороший, але смішний дуже.

І вона, як завжди в розмові про П'єра, почала розповідати анекдоти про його неуважність, анекдоти, які навіть видумували про нього.

— Ви знаєте, я довірив йому нашу таємницю, — сказав князь Андрій. — Я знаю його змалку. Це золоте серце. Я вас прошу, Наталі, — сказав він раптом серйозно, — я поїду, бог знає, що може трапитися. Ви можете розлю… Ну, знаю, Що я не повинен говорити про це. Одно, — хоч би що трапилось з вами, коли мене не буде…

— Що ж трапиться?..

— Хоч би там яке горе було, — говорив далі князь Андрій, — я вас прошу, m-lle Sophie, хоч би що трапилось, зверніться до нього самого за порадою і допомогою. Це найбільш неуважна і смішна людина, але найщиріше серце.

Ні батько та мати, ні Соня, ні сам князь Андрій не могли передбачити того, як вплине на Наташу розставання з її нареченим. Червона і схвильована, з сухими очима, вона ходила цього дня по дому, займаючись зовсім незначними справами, наче не розуміючи того, що чекає її. Вона не плакала і в ту хвилину, як він, прощаючись, востаннє поцілував її в руку.

— Не їдьте! — тільки промовила вона таким голосом, який змусив його задуматись про те, чи не треба йому справді зостатися, і який він довго пам'ятав після цього. Коли він поїхав, вона теж не плакала; але кілька днів вона, не плачучи, сиділа у своїй кімнаті, не цікавилась нічим і тільки говорила іноді: «Ой, чого він поїхав!»

Але через два тижні після його від'їзду вона, так само несподівано для близьких її, опам'яталася від своєї моральної недуги, стала такою ж, як раніш, тільки зі зміненою моральною фізіономією, як діти з іншим обличчям встають з ліжка після тривалої хвороби.

XXV

Здоров'я і характер князя Миколи Андрійовича Волконського за цей останній рік після від'їзду сина дуже ослабли. Він зробився ще дратівливішим, ніж раніше, і всі спалахи його безпричинного гніву здебільшого окошувались на княжні Марії. Він наче старанно вишукував усі дошкульні місця її, щоб якомога жорстокіше морально мучити її. У княжни Марії було дві пристрасті і тому дві радості: небіж Миколенька і релігія, і обидві були улюбленими темами князевих нападів та глузів. Хоч би про що заговорили, він зводив розмову на забобони старих дівок, або на розбещування і псування дітей. «Тобі хочеться його (Миколеньку) зробити такою ж старою дівкою, як ти сама; дарма князеві Андрію треба сина, а не дівку», — говорив він. Або, звертаючись до mademoiselle Bourienne, він питав її при княжні Марії, як їй подобаються наші попи та образи, і жартував…

Він безперестанку боляче ображав княжну Марію, але дочка навіть не робила зусиль над собою, щоб прощати йому. Хіба міг би він бути винним перед нею і хіба міг батько її, який, вона все-таки знала це, любив її, бути несправедливим? Та й що таке справедливість? Княжна ніколи не думала про це горде слово: «справедливість». Усі складні закони людства зосереджувалися для неї в одному простому й ясному законі — в законі любові й самовідданості, даному нам від того, який з любов'ю страждав за людство, коли сам він — бог. Яке їй діло було до справедливості чи несправедливості інших людей? Їй треба було самій страждати й любити, і це вона робила.

Взимку до Лисих Гір приїжджав князь Андрій, був веселий, лагідний і ніжний, яким його давно не бачила княжна Марія. Вона передчувала, що з ним щось трапилось, але він нічого не сказав княжні Марії про свою любов. Перед від'їздом князь Андрій довго розмовляв про щось з батьком, і княжна Марія помітила, що перед від'їздом обидва були незадоволені один з одного.