Розділ «Том другий»

Він знову глянув на неї, і цей погляд переконав її у тому, що вона не помилилась. — Так, зараз, у цю хвилину вирішувалась її доля.

— Іди, Наташо, я покличу тебе, — сказала графиня пошепки.

Наташа благально глянула зляканими очима на князя Андрія, на матір, і вийшла.

— Я приїхав, графине, просити руки вашої дочки, — сказав князь Андрій.

Обличчя у графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.

— Ваше освідчення… — статечно почала графиня. Він мовчав, дивлячись їй у вічі. — Ваше освідчення… (вона збентежилася) нам приємне, і… я приймаю ваше освідчення, я рада. І чоловік мій… я сподіваюся… але від неї самої буде залежати…

— Я скажу їй тоді, коли буду мати вашу згоду… даєте ви мені таку згоду? — спитав князь Андрій.

— Так, — сказала графиня і простягнула йому руку і зі змішаним почуттям відчуженості й ніжності торкнулась губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його, як сина, але почувала, що він був чужий і страшний для неї.

— Я певна, що мій чоловік буде згодний, — сказала графиня, — але ваш батечко…

— Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про це ось я хотів повідомити вас, — сказав князь Андрій.

— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!

— Це не могло бути інакше, — зітхнувши, сказав князь Андрій.

— Я пошлю вам її, — сказала графиня і вийшла з кімнати.

— Господи, помилуй нас, — примовляла вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.

— Що, мамо?.. Що?

— Іди, іди до нього Він просить твоєї руки, — сказала графиня холодно, як здалося Наташі…— Іди… іди, — промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.

Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. «Невже цей чужий чоловік став тепер усім для мене?» — спитала вона себе і миттю відповіла: «Так, усім він один тепер дорожчий для мене за все на світі». Князь Андрій підійшов до неї, опустивши очі.

— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?

Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: «Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш».

Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.