Розділ «Том другий»

Невдовзі після від'їзду князя Андрія, княжна Марія писала з Лисих Гір до Петербурга своєму другові Жюлі Карагіній, яку княжна Марія мріяла, як мріють завжди дівчата, видати за свого брата і яка в цей час була в жалобі з приводу смерті свого брата, вбитого в Туреччині.

«Горе, видно, судилося нам обом, милий і ніжний друже Julie.

Ваша втрата така страшна, що я інакше не можу собі пояснити її, як особливу ласку бога, який хоче випробувати — люблячи вас — вас і вашу прекрасну матір. Ах, мій друже, релігія, і тільки релігія може нас, не кажу вже утішити, але врятувати від розпачу; тільки релігія може пояснити нам те, чого без її допомоги не може зрозуміти людина: для чого, чому істот добрих, піднесених, які вміють знаходити щастя в житті і не тільки нікому не шкодять, але й конче потрібні для щастя інших, — кличе до себе бог, а залишаються жити злі, некорисні, шкідливі або такі, які є тягарем для себе і для інших. Перша смерть, яку я бачила і якої я ніколи не забуду — смерть моєї любої братової, справила на мене таке враження. Як ви питаєте долю, для чого було помирати вашому прекрасному братові, зовсім так само питала я, для чого було помирати цьому ангелові — Лізі, яка не тільки не зробила будь-якого зла людині, але й ніколи інших думок, крім добрих, не мала в своїй душі. І що ж, мій друже? Ось минуло відтоді п'ять років, і я, зі своїм мізерним розумом, уже починаю ясно розуміти, для чого їй треба було померти і яким чином ця смерть була тільки вираженням безмежної благості творця, усі дії якого, хоч ми їх здебільшого не розуміємо, є тільки виявом його безмірної любові до свого створіння. Можливо, часто думаю я, вона була занадто по-ангельському невинна для того, щоб мати силу перенести всі обов'язки матері. Вона була бездоганна як молода дружина; можливо, вона не могла б бути такою матір'ю. Тепер, мало того, що вона залишила нам, і особливо князеві Андрію, найчистіший жаль і спомин, вона там певне дістане те місце, на яке я не смію сподіватися для себе. Але не кажучи вже про неї одну, ця рання і страшна смерть мала найблаготворніший вплив, незважаючи на всю печаль, на мене і на брата. Тоді, в хвилину втрати, ці думки не могли виникнути в мене; тоді я з жахом відігнала б їх, але тепер це так ясно і безперечно. Пишу все це вам, друже мій, лише для того, щоб переконати вас у євангельській істині, що стала для мене життєвим правилом: жодна волосина з голови не впаде без його волі. А воля його керується тільки однією безмірною любов'ю до нас, і тому все, що трапляється з нами, все для нашого добра. Ви питаєте, чи проведемо ми наступну зиму в Москві? Незважаючи на все бажання бачити вас, не думаю і не бажаю цього. І ви здивуєтесь, що причиною тому — Буонапарте. І ось чому: здоров'я батька мого помітно слабшає; він не може переносити суперечностей і робиться дратівливим. Дратівливість ця, як ви знаєте, звернена переважно на політичні справи. Він не може стерпіти думки про те, що Буонапарте провадить справу як з рівними зі всіма государями Європи і особливо з нашим, онуком Великої Катерини! Як ви знаєте, я цілком байдужа до політичних справ, але зі слів мого батька і з розмов його з Михайлом Івановичем я знаю все, що робиться на світі, і особливо всі почесті, що ними вшановують Буонапарте, якого, здається, на всій земній кулі ще тільки в Лисих Горах не визнають ні за велику людину, ні, тим більш, за французького імператора. І мій батька не може стерпіти цього. Мені здається, що мій батько, переважно внаслідок свого погляду на політичні справи і передбачаючи сутички, які в нього будуть через його манеру, не зважаючи ні на кого, висловлювати свої погляди, неохоче говорить про поїздку в Москву. Усе, що він виграє від лікування, він втратить внаслідок суперечок про Буонапарте, що є неминучі. В усякому разі це вирішиться дуже швидко. Сімейне життя наше точиться, так само, як і раніш, тільки нема вдома брата Андрія. Він, як: я уже писала вам, дуже змінився останнім часом. Після його горя він тепер тільки, у цьому році, цілком морально ожив. Він став таким, яким я його знала дитиною: добрим, ніжним, з тим: золотим серцем, якому я не знаю рівного. Він зрозумів, як мені здається, що життя для нього не кінчилося. Але разом з цією моральною переміною він фізично дуже ослаб. Він став худіший, ніж перше, нервовіший. Я боюсь за нього і рада, що він вирушив у цю подорож за кордон, яку лікарі вже давно приписували йому. Я сподіваюся, що це поправить його. Ви мені пишете, що в Петербурзі про нього говорять, як про одного з найбільш діяльних, освічених і розумних молодих людей. Пробачте за родинне самолюбство — я ніколи в цьому не мала сумніву. Не можна перелічити добро, яке він тут зробив усім, починаючи від своїх селян і до дворян. Приїхавши до Петербурга, він узяв лише те, що йому належало. Дивуюся, яким чином взагалі доходять чутки з Петербурга до Москви і особливо такі неправдиві, як та, що про неї ви мені пишете, — чутка про гадане одруження брата з маленькою Ростовою. Я не думаю, щоб Андрій коли-небудь одружився хоч би там з ким і особливо з нею. І ось чому: по-перше, я знаю, що хоч він і рідко говорить про покійну дружину, але туга цієї втрати занадто глибоко вкорінилася в його серці, щоб будь-коли він вирішив дати їй наступницю і мачуху нашому маленькому ангелові. По-друге, тому, що, як я знаю, ця дівчина не з того розряду жінок, які можуть подобатися князеві Андрію. Не думаю, щоб князь Андрій обрав її своєю дружиною, і одверто скажу: я не бажаю цього. Але я забалакалась, кінчаю свій другий аркуш. Прощавайте, мій любий друже, хай береже вас бог під своїм святим і могутнім покровом. Моя мила подруга, mademoiselle Bourienne, цілує вас. Марі».

XXVI

В середині літа княжна Марія одержала несподіваного листа від князя Андрія зі Швейцарії, в якому він сповіщав її про чудну і несподівану новину. Князь Андрій повідомляв про свої змовини з Ростовою. Од усього листа його віяло палкою любов'ю до нареченої і ніжною дружбою та довірою до сестри. Він писав, що ніколи не любив так, як любить тепер, і що тепер тільки зрозумів і спізнав життя; він просив сестру пробачити йому те, що за свого приїзду в Лисі Гори він нічого не сказав їй про це рішення, хоч і говорив про де з батьком. Він не сказав їй цього тому, що княжна Марія почала б просити батька дати свою згоду і, не досягнувши мети, роздратувала б батька і взяла б на себе весь тягар його досади. А втім, писав він, тоді ще справу не було так остаточно вирішено, як тепер. «Тоді батько призначив мені строк рік, і ось уже шість місяців, половина минула з призначеного строку, і я залишаюсь більш, ніж будь-коли, твердим у своєму рішенні. Якби лікарі не затримували мене тут на водах, я сам був би в Росії, але тепер повернення моє я повинен відкласти ще на три місяці. Ти знаєш мене і мої взаємини з батьком. Мені нічого від нього не треба, я був і буду завжди незалежним, але зробити проти його волі, заслужити його гнів, коли, можливо, так недовго залишилось йому бути з нами, зруйнувало б наполовину моє щастя. Я пишу тепер йому листа про те саме і прошу тебе, вибравши добру хвилину, передати йому листа і сповістити мене про те, як він дивиться на все це і чи є надія на те, щоб він погодився скоротити строк на три місяці».

Після довгих вагань, сумнівів та молитов княжна Марія дала листа батькові. Другого дня старий князь сказав їй спокійно:

— Напиши братові, щоб почекав, поки помру… Недовго — скоро розв'яжу…

Княжна хотіла відповісти щось, але батько не дозволив їй і став дедалі більше підвищувати голос.

— Одружуйся, одружуйся, голубчику… Рідня гарна!.. Розумні люди, га? Багаті, га? Отож. Гарна мачуха у Миколеньки буде. Напиши ти йому, хай одружується хоч завтра. Мачуха в Миколеньки буде — вона, а я з Бур'єнкою одружуся!.. Ха, ха, ха, і йому щоб без мачухи не бути! Тільки одно, в моєму домі більше баб не треба; хай одружується, сам собі живе. Може, й ти до нього переїдеш? — звернувся він до княжни Марії: — з богом, по морозцю, по морозцю… по морозцю!..

Після цього спалаху князь не говорив більше ні разу про цю справу. Але стримана досада за синову малодушність виявилась у взаєминах батька з дочкою. До попередніх приводів для глузування додався ще один — розмова про мачуху і залицяння до m-lle Bourienne.

— Чому ж мені з нею не одружитися? — казав він до дочки. — Гарна княгиня буде! — І останнім часом княжна Марія, не розуміючи і дивуючись, стала помічати, що батько її справді починав дедалі більше наближати до себе француженку. Княжна Марія написала князеві Андрію про те, як батько сприйняв його листа, але утішала брата, подаючи надію примирити батька з цією думкою.

Миколенька і його виховання, André і релігія були утіхами і радощами княжни Марії; але тому, що кожній людині, крім того, треба мати свої особисті надії, у княжни Марії була в найглибшій таємниці її душі прихована мрія і надія, що давала їй головну утіху в її житті. Утішливу цю мрію і надію дали їй божі люди — юродиві та прочани, які одвідували її потай від князя. Чим більше жила княжна Марія, чим більше спізнавала вона життя і спостерігала його, тим більше дивувала її короткозорість людей, які шукають тут на землі утіх і щастя, працюють, страждають, борються і роблять зло одне одному для досягнення цього неможливого, облудного і порочного щастя. «Князь Андрій любив дружину, і вона померла, йому мало цього, він хоче зв'язати своє щастя з другою жінкою. Батько не хоче цього, бо бажає для Андрія більш знатної і багатої дружини. І всі вони борються, і страждають, і мучать, і псують свою душу, свою вічну душу, для досягнення благ, яким строк — одна мить. Мало того, що ми самі знаємо це, — Христос, син божий, зійшов на землю і сказав нам, що це життя є хвилеве життя, випробування, а ми все держимось за нього і гадаємо в ньому знайти щастя. Як ніхто не зрозумів цього? думала княжна Марія. — Ніхто, крім цих зневажених божих людей, які з торбинками за плечима приходять до мене з чорного ганку, боячись потрапити на очі князеві, і не для того, щоб не постраждати від нього, а для того, щоб його не призвести до гріха. Покинути сім'ю, батьківщину, усі турботи про земні блага для того, щоб, не приліплюючись ні до чого, ходити у плоскінному рам'ї під чужим іменем з місця на місце, не роблячи шкоди людям і молячись за них, молячись і за тих, які проганяють, і за тих, які заступаються: вищих за цю істину і життя нема істини і життя!»

Була одна прочанка, Федосенька, п'ятдесятилітня маленька, тихенька, ряба жінка, що ходила, вже понад тридцять років босоніж і в веригах. Її особливо любила княжна Марія. Якось раз, коли в темній кімнаті, при світлі самої лише лампадки, Федосенька розповідала про своє життя, — княжні Марії раптом так ясно спало на думку, що сама Федосенька знайшла правильний шлях життя, що й вона вирішила піти по світу. Коли Федосенька пішла спати, княжна Марія довго думала про це і нарешті вирішила, що, хоч як це чудно — їй треба йти мандрувати. Вона довірила свій намір тільки одному сповідникові-ченцеві, отцю Акинфію, і сповідник схвалив її намір. Під виглядом подарунку прочанам княжна Марія припасла собі повне вбрання прочанки: сорочку, личаки, каптан і чорну хустку. Часто, підходячи до завітного комода, княжна Марія зупинялася в нерішучості, думаючи про те, чи не настав уже час для здійснення її наміру.

Часто, слухаючи оповідання прочанок, вона так настроювалась їх простою, для них механічною, а для неї повною глибокого значення мовою, що кілька разів була ладна кинути все і тікати з дому. В уяві своїй вона вже бачила себе у грубому рам'ї, з паличкою і з торбинкою, на курному шляху, наче йде вона з Федосенькою, спрямовуючи свої мандри без заздрості, без любові людської, без бажань, від угодників до угодників і кінець кінцем туди, де нема ні печалі, ні воздихання, а вічна радість і блаженство.

«Прийду до одного місця, помолюся; не встигну звикнути, полюбити — піду далі. І йтиму доти, поки ноги не підломляться, і ляжу і помру де-небудь, і прийду нарешті в ту вічну, тиху пристань, де нема ні печалі, ні воздихання!..» — думала княжна Марія.

Але потім, побачивши батька і особливо маленького Коко, вона ослабала в своєму намірі, потихеньку плакала й почувала, що вона грішниця; любила батька і небожа більше, ніж бога.

Частина четверта

I

Біблійний переказ каже, що відсутність праці — неробство було умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до неробства залишилась та сама в людині і після падіння, але прокляття все ще тяжить над людиною і полягає воно не тільки в тому, що ми в поті чола мусимо здобувати хліб собі, але й у тому, що внаслідок моральних властивостей своїх ми не можемо бути бездіяльними і спокійними. Таємний голос каже, що ми мусимо бути винні в тому, що ми — нероби. Якби могла людина знайти становище, в якому вона, будучи неробою, почувала б себе корисною і виконуючою свій обов'язок, вона б знайшла один бік первісного блаженства. І з такого становища обов'язкового і дозволеного неробства користується цілий прошарок — прошарок військових. От у цьому обов'язковому і дозволеному неробстві полягала й полягатиме головна принадність військової служби.

Микола Ростов почував повною мірою це блаженство, після 1807 року продовжуючи службу в Павлоградському полку, в якому він уже командував ескадроном, прийнятим від Денисова.