Розділ «Том другий»

— Ну, голубе мій, — сказав він, — я вчора хотів сказати тобі і з цим тепер приїхав до тебе. Ніколи не почував нічого схожого. Я закоханий, друже мій.

П'єр раптом тяжко зітхнув і повалився своїм важким тілом; на диван поруч з князем Андрієм.

— В Наташу Ростову, так? — сказав він.

— Так, так, а в кого ж? Ніколи не повірив би, але це почуття сильніше за мене. Вчора я мучився, страждав, але й муки цієї я не віддам ні за що на світі. Я не жив раніше. Тепер тільки я живу, але я не можу жити без неї. Та чи може вона любити мене?.. Я старий для неї… Чому ти не говориш?..

— Я? Я? Що я казав вам, — раптом промовив П'єр, встаючи й починаючи ходити по кімнаті. — Я завжди це думав… Ця дівчина такий скарб, такий… Це виняткова дівчина… Любий друже, я вас прошу, ви не розумуйте, не вагайтеся, одружуйтесь, одружуйтесь і одружуйтесь… І я певний, щасливішої за вас не буде людини.

— А вона?

— Вона любить вас.

— Не говори дурниць… — сказав князь Андрій, усміхаючись і дивлячись П'єру в очі.

— Любить, я знаю, — сердито вигукнув П'єр.

— Ні, слухай, — сказав князь Андрій, зупиняючи його за руку. — Чи знаєш ти, в якому я стані? Мені треба сказати все кому-небудь.

— Ну, ну, говоріть, я дуже радий, — сказав П'єр, і справді обличчя його змінилося, зморшка розгладилась, і він радісно слухав князя Андрія. Князь Андрій здавався і був зовсім іншою, новою людиною. Де ділася його нудьга, його презирство до життя, його зневіра? П'єр був єдиною людиною, перед якою він наважувався висловитись; але зате він йому висказав усе, що в нього було на душі. То він легко і сміливо робив плани на тривале майбутнє, говорив про те, що він не може пожертвувати своїм щастям для примхи свого батька, що він змусить батька погодитися на цей шлюб і полюбити її або обійдеться без його згоди, то він дивувався, як з чогось чудного, чужого, від нього незалежного, з того почуття, що опанувало його.

— Я б не повірив тому, хто сказав би мені, що я можу так любити, — говорив князь Андрій. — Це зовсім не те почуття, що було в мене раніш. Цілий світ розділено для мене на дві половини: одна — вона і там усе щастя, надія, сяйво; друга половина — все, де її нема, там усе смуток і темрява…

— Темрява і морок, — повторив П'єр, — так, так, я розумію це.

— Я не можу не любити сяйва, я не винен у цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.

— Так, так, — потверджував П'єр, зворушеним і смутним поглядом дивлячись на свого друга. Чим світлішою здавалася йому доля князя Андрія, тим похмурішою здавалась своя власна.

XXIII

Для одруження треба було батькової згоди, і за цим на другий день князь Андрій поїхав до батька.

Батько з зовнішнім спокоєм, але з внутрішньою злобою сприйняв синове повідомлення Він не міг припустити, щоб хто-небудь хотів змінити життя, вносити в нього що-небудь нове, коли життя для нього вже кінчилося. «Дали б тільки дожити так, як я хочу, а потім хай би робили, що хотіли», — казав собі старий. З сином, проте, він застосовував ту дипломацію, яку він застосовував у важливих випадках. Взявши спокійний тон, він обміркував усю справу.

По-перше, одруження було не блискуче щодо рідні, багатства та знатності. По-друге, князь Андрій був не першої молодості і кволий здоров'ям (старий особливо наполягав на цьому), а вона була дуже молода. По-третє, був син, якого жаль було віддати дівчиськові. По-четверте, нарешті, сказав батько, глузливо дивлячись на сина, «я тебе прошу, відклади справу на рік, поїдь за кордон, полікуйся, знайди, як ти хочеш, німця для князя Миколи і потім, коли вже любов, пристрасть, упертість, що хочеш, такі великі, тоді одружуйся. І це останнє моє слово, знай, останнє…» — закінчив князь таким тоном, яким показував, що ніщо не змусить його змінити своє рішення.

Князь Андрій ясно бачив, що старий надіявся, що почуття його або його майбутньої нареченої не витримає випробування року або що він сам, старий князь, помре до того часу, і вирішив виконати батькову волю: зробити освідчення і відкласти весілля на рік.