Розділ «Том другий»

A ces pleurs, que je sens couler[524].

Жюлі грала Борисові на арфі щонайсумніші ноктюрни.

Борис читав їй уголос «Бедную Лизу» і не раз переставав читати від хвилювання, що перехоплювало йому дух. Зустрічаючись у великому товаристві, Жюлі і Борис, розуміючи одне одного, дивились одне на одного, як на єдину, байдужу до всього в світі, людину.

Анна Михайлівна часто їздила до Карагіних, будучи партнершею матері, а тимчасом роздобувала певні довідки про те, що давалося за Жюлі (давались обидва пензенські маєтки та нижньогородські ліси). Анна Михайлівна зворушено і з покорою волі провидіння дивилася на витончену печаль, що пов'язувала її сина з багатою Жюлі.

— Toujours charmante et mélancolique, cette chère Julie[525], — казала вона до дочки. — Борис каже, що він відпочиває душею у вашому домі. Він так багато зазнав зневіри і такий чутливий — казала вона до матері.

— Ах, мій друже, як я прив'язалася до Жюлі останнім часом, — казала вона синові, — не можу тобі описати! Та й хто може не любити її? Це така неземна істота! Ах, Борисе, Борисе! — Вона замовкала на хвилину. — І як мені жаль її maman, — говорила вона далі, — сьогодні вона показувала мені звіти і листи з Пензи (у них величезний маєток), і вона бідолашна все сама одна: її так обманюють!

Борис ледь помітно усміхався, слухаючи матір. Він лагідно сміявся з її простодушної хитрості, але вислухував і іноді випитував її уважно про пензенські й нижньогородські маєтки.

Жюлі вже давно чекала освідчення від свого меланхолійного залицяльника і готова була прийняти його; але якесь таємне почуття відрази до неї, до її пристрасного бажання вийти заміж та до її ненатуральності, і почуття жаху перед зреченням можливості справжньої любові ще зупиняло Бориса. Строк його відпустки вже кінчався. Цілі дні і кожен божий день він проводив у Карагіних, і кожен день, міркуючи сам з собою, Борис казав собі, що він завтра освідчиться. Але в присутності Жюлі, дивлячись на її червоне обличчя і підборіддя, майже завжди обсипане пудрою, на її вологі очі і на вираз обличчя, що виявляв повсякчасну готовість з меланхолії відразу ж перейти до неприродного захвату подружнього щастя, Борис не міг вимовити вирішального слова; незважаючи на те, що він уже давно в уяві своїй вважав себе власником пензенських та нижньогородських маєтків і розподіляв використання прибутків з них. Жюлі бачила Борисову нерішучість, і іноді їй спадало на думку, що вона огидна йому; але зараз же жіноча самоомана підказувала їй утіху, і вона казала собі, що він ніяковіє тільки від кохання. Меланхолія її, проте, починала переходити у дратівливість, і незадовго перед Борисовим від'їздом вона розпочала здійснення рішучого плану. У той самий час, як кінчалася Борисова відпустка, у Москві і, певна річ, у вітальні Карагіних з'явився Анатоль Курагін, і Жюлі несподівано облишила меланхолію і стала дуже весела й уважна до Курагіна.

— Mon cher, — сказала Анна Михайлівна синові, — je sais de bonne source que le Prince Basile envoie son fils à Moscou pour lui faire épouser Julie[526]. Я так люблю Жюлі, що мені жаль було б її. Як ти думаєш, мій друже? — сказала Анна Михайлівна.

Думка, що він залишиться у дурнях і даром втратить цілий цей місяць тяжкої меланхолійної служби при Жюлі й бачитиме всі розписані вже і використані як слід в його уяві прибутки з пензенських маєтків у руках іншого — особливо в руках дурного Анатоля — ображала Бориса. Він поїхав до Карагіних з твердим наміром освідчитися. Жюлі зустріла його з веселим і безтурботним виглядом, недбало розповідала проте, як їй весело було на вчорашньому балу, і питала, коли він їде. Незважаючи на те, що Борис приїхав з наміром говорити про свою любов і тому мав намір бути ніжним, він роздратовано почав говорити про жіночу несталість: про те, як легко жінки можуть переходити від смутку до радості, і що в них настрій залежить лише від того, хто до них залицяється. Жюлі образилась і сказала, що це правда, що для жінки треба різноманітності, що все те саме набридне кожному.

— Для цього я порадив би вам… — почав був Борис, бажаючи вколоти її; але в ту саму хвилину в нього майнула образлива думка, що він може виїхати з Москви, не досягнувши своєї мети і марно доклавши своїх зусиль (чого з ним ніколи ні в чому не бувало). Він зупинився серед промови, опустив очі, щоб не бачити Її неприємно-роздратованого і нерішучого обличчя, і сказав: — Я зовсім не для того, щоб сваритися з вами, приїхав сюди. Навпаки… — Він глянув на неї, щоб упевнитися, чи можна говорити далі. Усе роздратовання її раптом зникло, і стурбовані, благальні очі були з жадібним чеканням спрямовані на нього. «Я завжди можу влаштуватися так, щоб рідко бачити її, — подумав Борис. — А діло почато і треба його закінчити!» — Він спалахнув рум'янцем, звів на неї очі і сказав їй: — Ви знаєте мої почуття до вас! — Говорити більше не треба було: обличчя Жюлі сяяло тріумфом і самовдоволенням; та вона примусила Бориса сказати їй усе, що говориться в таких випадках, сказати, що він любить її і ніколи ні однієї жінки не любив більше за неї. Вона знала, що за пензенські маєтки та нижньогородські ліси могла вимагати цього, і вона дістала те, чого вимагала.

Наречений і наречена, не згадуючи більш про дерева, що обсипають їх мороком та меланхолією, робили плани майбутнього влаштування блискучого дому в Петербурзі, робили візити і підготовляли все для пишного весілля.

VI

Граф Ілля Андрійович наприкінці січня з Наташею і Сонею приїхав у Москву. Графиня все була недужа і не могла їхати, — а не можна було чекати її одужання: князя Андрія ждали в Москву з дня на день; крім того, треба було закуповувати придане, треба було продавати підмосковну і треба було скористатися з присутності старого князя у Москві, щоб представити йому його майбутню невістку. Дім Ростових у Москві був нетоплений; крім того, вони приїхали на короткий час, графині не було з ними, а тому Ілля Андрійович вирішив зупинитися в Москві у Марії Дмитрівни Ахросимової, яка давно вже гостинно запрошувала графа.

Пізно ввечері чотири візки Ростових в'їхали в подвір'я Марії Дмитрівни на Старій Конюшенній. Марія Дмитрівна жила сама одна. Дочку свою вона вже видала заміж. Сини її всі були на службі.

Так само, як і раніш, вона трималася прямо, всім говорила прямо, голосно і рішуче свою думку, і всією своєю істотою наче докоряла іншим людям за всякі слабості, пристрасті та захоплення, яких вона не визнавала. З раннього ранку в кацавейці вона займалася домашнім господарством, потім їздила у свята на обідню і з обідні до острогів та тюрем, де в неї бували справи, про які вона нікому не говорила, а в будні, одягнувшись, вдома приймала прохачів з різних верств, які щодня приходили до неї, і потім обідала; за обідом, ситним і смачним, завжди бувало чоловік три-чотири гостей; по обіді грали в бостон; на ніч казала читати їй газети та нові книжки, а сама плела. Рідко вона робила винятки для виїздів, і коли виїжджала, то лише до найважніших осіб у місті.

Вона ще не лягала, коли приїхали Ростови, і в передпокої завищали двері на блоці, в які входили з холоду Ростови та їхня челядь. Марія Дмитрівна, з окулярами, спущеними на ніс, закинувши назад голову, стояла в дверях зали і з суворим, сердитим виглядом дивилась на приїжджих. Можна було б подумати, що вона зла проти них і зараз вижене їх, якби вона не давала в цей час дбайливих розпоряджень слугам про те, як розмістити гостей та їх речі.

— Графові? Сюди неси, — казала вона, показуючи на чемодани і ні з ким не здороваючись. — Панночки, сюди, ліворуч. Ну, ви чого запобігаєте! — крикнула вона на дівок. — Самовар щоб поставили! Поповнішала, погарнішала, — промовила вона, притягнувши до себе за каптур рум'яну з морозу Наташу. — Фу, холодна! Та роздягайся ж швидше, — крикнула вона на графа, який хотів підійти до її руки. — Змерз, надісь. Рому до чаю подати! Сонечко, bonjour, — сказала вона до Соні, цим французьким вітанням відтінюючи своє трошечки презирливе і приязне ставлення до Соні.

Коли всі, пороздягавшись і опорядившись з дороги, прийшли до чаю, Марія Дмитрівна по черзі перецілувала всіх.

— Душею рада, що приїхали і що в мене зупинилися, — говорила вона. — Давно пора, — сказала вона, значущо глянувши на Наташу… — старий тут і сина чекають з дня на день. Треба, треба з ним познайомитися. Ну, та про це потім поговоримо, — додала вона, оглянувши Соню поглядом, який показував, що вона при ній не хоче про це говорити. — Тепер слухай, — звернулась вона до графа, — завтра чого тобі треба? За ким пошлеш? Шипшина? — вона загнула один палець, — плаксу Анну Михайлівну — два. Вона тут з сином. Жениться син її! Потім Безухова чи що? І він тут з дружиною. Він од неї втік, а вона за ним примчала. Він обідав у мене в середу. Ну, а їх, — вона показала на панночок, — завтра поведу до Іверської, а потім і до Обер-Шельми заїдемо. Адже, мабуть, усе нове робитимете? 3 мене не беріть, тепер рукави — ось які! Недавно княжна Ірина Василівна молода до мене приїхала: страшно глянути, наче два барила на руки наділа. Адже нині що день — нова мода. Та в тебе ж самого які справи? — звернулась вона суворо до графа.