— І де нам, князю, воювати з французами! — сказав граф Растопчин. — Хіба ми проти наших вчителів і богів можемо ополчитися? Подивіться на нашу молодь, подивіться на наших паній. Наші боги — французи, наше царство небесне — Париж.
Він став говорити голосніш, очевидно для того, щоб його чули всі.
— Костюми французькі, думки французькі, почуття французькі! Ви ось Метів'є у шию вигнали, бо він француз і негідник, а наші панії за ним плазом повзають. Вчора я на вечорі був, то з п'яти паній три католички і, з дозволу папи, в неділю по канві вишивають. А самі мало не голі сидять, як вивіски торгових: лазень, пробачте на слові. Ех, подивишся на нашу молодь, князю, взяв би стару ломаку Петра Великого з кунсткамери та по-російському віддубасив, усі дурощі вилетіли б!
Усі замовкли. Старий князь з усмішкою на обличчі дивився на Растопчина і схвально похитував головою.
— Ну, прощавайте, ваше сіятельство, не хворійте, — сказав Растопчин, з властивими йому швидкими рухами підводячись і простягаючи руку князеві.
— Прощавай, голубчику!.. Гуслі, завжди заслухаюсь його! — сказав старий князь, затримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Растопчиним підвелися й інші.
IV
Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці розмови й пересуди стариків, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала лише про те, чи не помічають усі гості ворожого ставлення батька її до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги та ласкавості, що їх під час усього цього обіду виявляв їй Друбецькой, який уже втретє був у їхньому домі.
Княжна Марія з неуважним, запитливим поглядом звернулася до П'єра, що останнім з гостей, з капелюхом у руці, усміхаючись, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони самі зостались у вітальні.
— Можна ще посидіти? — сказав він, своїм товстим тілом падаючи в крісло біля княжни Марії.
— Безперечно, — сказала вона. «Ви нічого не помітили?» — сказав її погляд.
П'єр був у приємному пообідньому настрої. Він дивився перед себе і тихо усміхався.
— Давно ви знаєте цього молодика, княжно? — спитав він.
— Якого?
— Друбецького.
— Ні, недавно…
— Що, він вам подобається?
— Так, він приємний молодик… Чому ви мене про це питаєте? — сказала княжна Марія, не перестаючи думати про свою ранішню розмову з батьком.
— Тому, що я помітив: молодик звичайно приїжджає з Петербурга до Москви у відпустку тільки з метою одружитися з багатою відданицею.
— Ви це помітили? — спитала княжна Марія.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Війна і мир. Том 1-2.» автора Толстой Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том другий“ на сторінці 117. Приємного читання.