Розділ «Том другий»

Наташа подивилася в тому напрямі, куди дивився батько, і побачила Жюлі, яка з перлами на товстій червоній шиї (Наташа знала, обсипаній пудрою) сиділа зі щасливим виглядом поруч з матір'ю.

Позад них видно було нахилену вухом до рота Жюлі, гладенько причесану, красиву голову Бориса. Він спідлоба дивився на Ростових і, усміхаючись, говорив щось своїй нареченій.

«Вони розмовляють про нас, про мене з ним! — подумала Наташа. — І він, певне, заспокоює ревнощі до мене своєї нареченої. Даремне турбуються! Якби вони знали, як мені ні до кого з них нема діла».

Позад них сиділа в зеленій тоці, з відданим волі божій і щасливим, святковим обличчям, Анна Михайлівна. В ложі їх стояла та атмосфера — нареченого з нареченою, яку так знала і любила Наташа. Вона одвернулася, і раптом усе, що було принизливого в її ранішньому візиті, згадалось їй.

«Яке право він має не хотіти прийняти мене в свою рідню? Ох, краще не думати про це, не думати до його приїзду!» — сказала вона собі і стала оглядати знайомих і незнайомих осіб у партері. Спереду партеру, на самій середині, спершись спиною на рампу, стояв Долохов з величезною, вгору зачесаною копицею кучерявого волосся, в персидському костюмі. Він стояв на самій видноті в театрі, знаючи, що привертає до себе увагу всієї зали, так вільно, наче він стояв у своїй кімнаті. Біля нього, з'юрмившись, стояла найблискучіша молодь Москви, і він явно верховодив серед неї.

Граф Ілля Андрійович, сміючись, підштовхнув почервонілу Соню, показуючи їй на колишнього залицяльника.

— Впізнала? — спитав він. — І звідки він узявся, — звернувся граф до Шиншина, — він же пропадав десь?

— Пропадав, — відповів Шиншин. — На Кавказі був, а там утік і, кажуть, у якогось можновладного князя був міністром у Персії, убив там шахового брата; ну, от і божеволіють усі московські панії! Dolochoff le Persan[528], та й годі. В нас тепер нема слова без Долохова: ним клянуться, на нього запрошують, як на стерлядь, — казав Шиншин. — Долохов та Курагін Анатоль — всіх у нас паній з розуму звели.

До сусіднього бенуару ввійшла висока, вродлива дама з величезною косою і дуже оголеними білими, повними плечима та шиєю, на якій була подвійна нитка великих перлів, і довго вмощувалась та шелестіла своєю товстою шовковою сукнею.

Наташа мимоволі вглядалася в цю шию, плечі, перли, зачіску і милувалась красою плечей і перлів. У той час, як Наташа уже вдруге вглядалася в неї, дама оглянулась і, зустрівшись очима з графом Іллею Андрійовичем, кивнула йому головою і усміхнулась. Це була графиня Безухова, П'єрова дружина. Ілля Андрійович, знаючи всіх на світі, перегнувся і заговорив з нею.

— Давно завітали, графине? — почав він. — Прийду, прийду, ручку поцілую. А я ось приїхав у справах і дівчаток своїх з собою привіз. Незрівнянно, кажуть, Семенова грає, — говорив Ілля Андрійович. — Граф Петро Кирилович нас ніколи не забував. Він тут?

— Так, він хотів зайти, — сказала Елен і уважно подивилась на Наташу.

Граф Ілля Андрійович знову сів на своє місце.

— А гарна ж? — пошепки сказав він до Наташі.

— Чудо! — сказала Наташа. — От закохатися можна! — В цей час прозвучали останні акорди увертюри і застукала капельмейстерська паличка. У партері пройшли на місця ті чоловіки, що спізнилися, і піднялася завіса.

Тільки-но піднялася завіса, в ложах і партері все замовкло, і всі чоловіки, старі й молоді, в мундирах і фраках, усі жінки в коштовних каменях на голому тілі з жадібною цікавістю спрямували свою увагу на сцену. Наташа теж стала дивитися.

IX

На сцені були рівні дошки посередині, з боків стояли фарбовані картони, що зображали дерева, ззаду було протягнуто полотно на дошках. На середині сцени сиділи дівиці в червоних корсажах і в білих спідницях. Одна, дуже товста, у шовковому білому платті, сиділа окремо на низькому ослінчику, до якого ззаду було приклеєно зелений картон. Усі вони співали щось. Коли вони скінчили свою пісню, дівиця в білому підійшла до будочки суфлера, і до неї підійшов чоловік у шовкових в обтяжку штанах на товстих ногах, з пір'їною і кинджалом і став співати й розводити руками.

Мужчина в обтягнутих штанах проспівав сам, потім проспівала вона. Потім обоє замовкли, заграла музика, і мужчина став перебирати пальцями руку дівиці в білому платті, очевидно чекаючи знову на такт, щоб почали свою партію разом з нею. Вони проспівали вдвох, і всі в театрі стали плескати та кричати, а мужчина і жінка на сцені, які зображали закоханих, стали, усміхаючись і розводячи руками, кланятися.

Наташі після села і в тому серйозному настрої, в якому вона перебувала, усе це здавалося диким і дивовижним. Вона не могла стежити за розвитком опери, не могла навіть слухати музику: вона бачила тільки фарбовані картони і чудно повбираних чоловіків та жінок, які при яскравому світлі чудно рухалися, говорили і співали; вона знала, що все це мало означати, але все це було таке вигадливо-фальшиве і ненатуральні, що їй ставало то совісно за акторів, то смішно з них. Вона оглядалася круг себе на обличчя глядачів, відшукуючи в них те саме почуття глузливості й подиву, що було в неї; але всі обличчя були уважні до того, що відбувалося на сцені, і виявляли вдаване, як здавалося Наташі, захоплення. «Мабуть, це так треба!» — думала Наташа. Вона поперемінно оглядалася то на ці ряди припомаджених голів у партері, то на оголених жінок у ложах, особливо на свою сусідку Елен, яка, зовсім роздягнена, з тихою і спокійною усмішкою, не зводячи очей, дивилась на сцену, відчуваючи яскраве сяйво, розлите по всій залі, і тепле, натовпом зігріте повітря. Наташу потрохи починало охоплювати давно непереживане почуття сп'яніння. Вона не пам'ятала, що вона і де вона і що перед нею діється. Вона дивилась і думала, і химерні думки несподівано, без зв'язку, зринали в її голові. То їй спадало на думку вискочити на рампу і проспівати ту арію, яку співала актриса, то їй хотілось зачепити віялом дідуся, що сидів недалеко від неї, то перегнутися до Елен і залоскотати її.