Розділ «Том другий»

П'єр був тим відставним, добродушно доживаючим у Москві камергером, яких були сотні.

Як би він жахнувся, якби сім років тому, коли він щойно приїхав з-за кордону, хто-небудь сказав йому, що йому нічого не треба шукати і вигадувати, що його колія давно пробита, визначена одвічно і що, хай він хоч як вертиться, проте буде тим, чим були всі в його становищі. Він не міг би повірити цьому! Хіба не він усією душею бажав то утворити республіку в, Росії, то самому бути Наполеоном, то філософом, то тактиком, переможцем Наполеона? Хіба не він бачив можливість і гаряче бажав переродити порочний рід людський і самого себе довести до найвищого ступеня довершеності? Хіба не він засновував школи та лікарні і відпускав селян на волю?

А замість усього цього — ось він, багатий чоловік невірної дружини, камергер у відставці, який любить поїсти, випити і, розстебнувшись, трошки полаяти уряд, член московського Англійського клубу і член московського вищого світу, якого всі люблять. Він довго не міг примиритися з тією думкою, що він — той самий відставний московський камергер, до типу якого він ставився з таким глибоким презирством сім років тому.

Іноді він утішав себе думками, що це тільки так, поки що, він провадить це життя; але потім його лякала друга думка, що так, поки що, уже скільки людей входили, як він, з усіма зубами і волоссям у це життя і в цей клуб і виходили звідти без жодного зуба і без жодної волосини.

В хвилини гордості, коли він думав про своє становище, йому здавалося, що він зовсім інший, відмінний від тих відставних камергерів, яких він зневажав раніш, що ті були вульгарні й дурні, задоволені і заспокоєні своїм становищем, «а я й тепер усе незадоволений, усе мені хочеться зробити щось для людства, — казав він собі в хвилини гордості. — А може, і всі ті мої товариші, так само, як і я, билися, шукали якогось нового, свого шляху в житті і, так само, як і я, силою обстановки, громадянства, породи, тією стихійною силою, проти якої не владна людина, були приведені туди саме, куди і я», — казав він сам собі в хвилини скромності; і, поживши в Москві якийсь час, він не з презирством уже ставився до своїх товаришів по долі, а починав любити, поважати і жаліти їх, так само, як і себе.

На П'єра не находили, як раніш, хвилини відчаю, нудьги і відрази до життя; але та ж хвороба, що виявлялася перше гострими припадками, була увігнана всередину і ні на мить не покидала його. «Для чого? Нащо? Що таке діється на світі?» — питав він себе спантеличено по кілька разів на день, мимоволі починаючи вдумуватись у смисл явищ життя; але з досвіду знаючи, що на запитання ці не було відповідей, він поспішно старався одвернутись від них, брався за книжку або квапився до клубу чи до Аполлона Миколайовича балакати про міські плітки.

«Єлена Василівна, яка ніколи нічого не любила, крім свого тіла, і є однією з найдурніших жінок у світі, — думав П'єр, — здається людям жінкою найвищого розуму і витонченості, і перед нею схиляються. До Наполеона Бонапарта ставилися з презирством усі доти, поки він був великим, а відколи він став жалюгідним комедіантом — імператор Франц прагне запропонувати йому свою дочку за незаконну дружину. Іспанці підносять моління богу через католицьке духівництво на подяку за те, що вони 14 червня перемогли французів, а французи підносять моління через те саме католицьке духівництво про те, що вони 14 червня перемогли іспанців. Брати мої масони клянуться кров'ю в тому, що вони всім ладні пожертвувати для ближнього, а не платять по одному карбованцю на збір для бідних і інтригують Астрея проти Шукачів Манни і дбають про справжній шотландський килим та про акт, значення якого не знає і той, хто писав його, і якого нікому не потрібно. Усі ми сповідуємо християнський закон прощення кривд і любові до ближнього — закон, внаслідок якого ми спорудили в Москві сорок сороків церков, а вчора засікли батогом людину — втікача, і служитель того ж самого закону любові і прощення, священик, давав цілувати солдатові хреста перед стратою». Так думав П'єр, і вся ця загальна, всіма прийнята брехня, хоч як він звик до неї, наче щось нове, щоразу дивувала його. «Я розумію цю брехню і плутанину, — думав він, — але як мені розповісти їм усе, що я розумію? Я пробував і завжди бачив, що й вони у глибині душі розуміють те саме, що й я, але намагаються тільки не бачити її. Отже, так треба. Але мені ж куди дітися?» — думав П'єр. У нього була гірка здатність багатьох, особливо росіян, — здатність бачити і вірити у можливість добра та правди, і занадто ясно бачити зло і брехню життя, для того, щоб бути спроможним брати в ньому серйозну участь. Кожна галузь праці в його очах поєднувалася зі злом і обманом. Чим він не пробував бути, за що він не брався — зло і брехня відштовхували його й загороджували йому всі шляхи діяльності. А тимчасом треба було жити, треба було бути зайнятим. Занадто страшно було бути під тягарем цих нерозв'язних питань життя, і він віддавався першим захопленням, щоб тільки забути їх. Він їздив у всілякі товариства, багато пив, купував картини і будував, а головне — читав.

Він читав і читав все, що траплялось під руку, і читав так, що, приїхавши додому, коли слуги ще роздягали його, він, уже взявши книжку, читав — і від читання переходив до сну, і від сну до балаканини у вітальнях та в клубі, від балаканини до гульні й жінок, від гульні знову до балаканини, до читання та вина, Пити вино для нього ставало все більш і більш фізичною і разом моральною потребою. Незважаючи на те, що лікарі казали йому, що з його корпуленцією вино для нього небезпечне, він дуже багато пив, йому ставало цілком гарно лише тоді, коли він, сам не помічаючи як, перехиливши у свій великий рот кілька склянок вина, почував приємне тепло в тілі, ніжність до всіх своїх ближніх і готовість розуму поверхово озиватися на кожну думку, не заглиблюючись у суть її. Тільки випивши пляшку і дві вина, він туманно усвідомлював, що той заплутаний, страшний вузол життя, якого він жахався раніш, не такий страшний, як йому здавалося. З шумом у голові, балакаючи, слухаючи розмови або читаючи після обіду й вечері, він безперестанку бачив цей вузол, з якого-небудь боку його. Але тільки під впливом вина він казав собі: «Це нічого. Це я розплутаю — от у мене і готове пояснення. Але тепер ніколи, — я потім обдумаю все це!» Але це потім ніколи не наставало.

Натще, вранці, усі колишні питання здавалися такими ж нерозв'язними і страшними, і П'єр квапливо хапався за книжку і радів, коли хто-небудь приходив до нього.

Іноді П'єр згадував, що йому розказували про те, як на війні солдати, перебуваючи під пострілами у прикритті, коли їм нема чого робити, старанно вишукують собі заняття для того, щоб легше переносити небезпеку. І П'єру всі люди здавалися такими солдатами, що рятуються від життя: хто честолюбством, хто картами, хто писанням законів, хто жінками, хто іграшками, хто кіньми, хто політикою, хто полюванням, хто вином, хто державними справами. «Нема ні дрібного, ні важливого, все однакове; тільки б урятуватись від життя, як умію! — думав П'єр. — Тільки б не бачити його, цього страшного його».

II

На початку зими князь Микола Андрійович Волконський з дочкою приїхав у Москву. Князь Микола Андрійович, зі своїм минулим, зі своїм розумом і оригінальністю, а особливо внаслідок послаблення на той час захоплення царюванням імператора Олександра і внаслідок того антифранцузького і патріотичного напряму, що панував у той час у Москві, став відразу ж предметом особливої шани москвичів і центром московської опозиції урядові.

Князь дуже постарів за цей рік. У нього з'явилися виразні ознаки старості: несподівані засипання, забування найближчих у часі подій і пам'ятливість на давні, і дитячий гонор, з яким він приймав роль глави московської опозиції. Незважаючи на те, коли старий, особливо вечорами, виходив до чаю у своїй шубці та в пудреному парику і починав, зачеплений ким-небудь, свої уривчасті розповіді про минуле або ще більш уривчасті й гострі міркування про теперішнє, він викликав у всіх своїх гостей однакове почуття глибокої шани. Для відвідувачів увесь цей старовинний дім з величезними трюмо, з дореволюційною меблею, з цими лакеями в пудрі, і сам, минулого сторіччя, суворий і розумний старик з його покірливою дочкою та гарненькою француженкою, які благоговіли перед ним, становив велично-приємне видиво. Але відвідувачі не думали про те, що, крім цих двох-трьох годин, під час яких вони бачили господарів, було ще двадцять дві години в добі, під час яких точилося таємне внутрішнє життя дому.

Останнім часом у Москві це внутрішнє життя стало дуже тяжким для княжни Марії. Вона була позбавлена у Москві тик своїх кращих радощів — бесід з божими людьми і самотності, які освіжали її в Лисих Горах, і не мала ніяких вигід і радощів столичного життя. У вищий світ вона не їздила: всі знали, що батько не пускає її без себе, а сам він нездужав їздити, і її вже не запрошували на обіди та вечори. Надію на заміжжя княжна Марія втратила зовсім. Вона бачила ту холодність і озлоблення, з якими князь Микола Андрійович приймав і спроваджував від себе молодиків, що іноді з'являлися в їх домі і могли б бути женихами. Друзів у княжни Марії не було: за цей приїзд у Москву вона зневірилася у двох найближчих їй людях: m-lle Bourienne, з якою вона і раніш не могла бути цілком одвертою, тепер стала їй неприємною, і вона, з деяких причин, почала віддалюватись від неї; Жюлі, яка була у Москві і до якої княжна писала п'ять років підряд, виявилось, була зовсім чужа їй, коли княжна Марія знову зустрілася з нею. Жюлі в цей час, внаслідок смерті братів, ставши однією з найбагатших відданиць у Москві, перебувала у самому вирі світських утіх. Вона була оточена молодиками, які, як вона думала, раптом оцінили її достоїнства. Жюлі була в тому періоді підстаркуватої світської панни, яка почуває, що прийшов останній шанс на заміжжя, і тепер або ніколи має вирішитися її доля. Княжна Марія з сумовитою усмішкою згадувала по четвергах, що їй тепер писати нема до кого, бо Жюлі, Жюлі, присутність якої їй зовсім не давала радості, була тут і бачилася з нею щотижня. Вона, як старий емігрант, що відмовився женитись з дамою, в якої він проводив кілька років свої вечори, жалкувала, що Жюлі була тут, і вона не мала кому писати. Княжні Марії в Москві не було з ким поговорити, не було кому довірити свого горя, а горя багато нового виникло за цей час. Строк повернення князя Андрія і його одруження наближався, а його доручення приготувати до того батька не тільки не було виконане, але й навпаки, справу, здавалося, зовсім зіпсовано, і нагадування про графиню Ростову дуже дратувало старого князя, який і так уже здебільшого був у поганому настрої. Нове горе, що з'явилося останнім часом у княжни Марії, були уроки, які вона давала шестилітньому небожеві. У своїх взаєминах з Миколенькою вона з жахом пізнавала в собі рису свого батька — дратівливість. Хоч скільки разів вона казала собі, що не треба дозволяти собі гарячитися, займаючись з небожем, майже щоразу, як вона сідала з указкою за французьку азбуку, їй так хотілося якнайскоріше, якнайлегше перелити з себе своє знання у хлопчика, який уже боявся, що ось-ось тітонька розсердиться, що вона, помітивши найменшу неуважність з боку хлопчика, здригалася, хапалась, гарячилася, підвищувала голос, іноді шарпала його за руку і ставила в куток. Поставивши його в куток, вона сама починала плакати над своєю злою, поганою вдачею, і Миколенька, наслідуючи її ридання, без дозволу виходив з кутка, підходив до неї і відривав від обличчя її мокрі руки й утішав її. Але найбільше горя завдавала княжні завжди спрямована проти неї дратівливість батька, що дійшла останнім часом до жорстокості. Якби він примушував її цілі ночі бити поклони, якби він мордував її, примушував носити дрова та воду — їй і на думку не спало б, що її становище важке; але цей люблячий мучитель, — до краю жорстокий від того, що він любив і за те мучив себе і її, — умисно вмів не тільки образити, принизити її, але й довести їй, що вона завжди і в усьому була винна. Останнім часом у нього з'явилася нова риса, і вона найбільш мучила княжну Марію, — це було його більше зближення з m-lle Bourienne. Думка-жарт, що виникла в нього у першу хвилину після одержання звістки про намір його сина, думка про те, що коли Андрій ожениться, то й він сам ожениться з Bourienne, явно сподобалась йому, і він наполегливо останнім часом тільки для того (як здавалось княжні Марії), щоб її образити, виявляв особливу ласку до m-lle Bourienne і виявляв своє незадоволення з дочки виявленням любові до Bourienne.

Одного разу в Москві, у присутності княжни Марії (їй здавалось, що батько навмисно при ній це зробив), старий князь поцілував m-lle Bourienne в руку і, притягнувши її до себе, обійняв голублячи. Княжна Марія спалахнула й вибігла з кімнати. Через кілька хвилин m-lle Bourienne увійшла до княжни Марії, усміхаючись і, щось весело розповідаючи своїм приємним голосом. Княжна Марія квапливо обтерла сльози, рішучими кроками підійшла до Bourienne і, очевидно, сама не помічаючи гнівної квапливості і зривів голосу, почала кричати на француженку: — Це гидко, низько, не по-людському користуватися зі слабості…— Вона не доказала. — Йдіть геть з моєї кімнати, — прокричала вона й заридала.

Другого дня князь ні слова не сказав своїй дочці, але вона помітила, що за обідом він наказав подавати їжу, починаючи з m-lle Bourienne. Наприкінці обіду, коли буфетник за попередньою звичкою знову подав каву, починаючи з княжни, князь раптом розлютувався, кинув костуром на Пилипа і зараз же розпорядився про віддання його в солдати.

— Не чують… двічі сказав!.. не чують! Вона — перша людина в цьому домі; вона — мій найкращий друг, — кричав князь. — І якщо ти дозволиш собі, — закричав він у гніві, вперше звертаючись до княжни Марії, — ще раз, як учора ти насмілилась… не тямити себе перед нею, то я тобі покажу, хто господар у домі. Геть! щоб я не бачив тебе; проси у неї пробачення!

Княжна Марія просила пробачення в Амалії Євгенівни і в батька за себе і за Пилипа-буфетника, який просив заступництва.

У такі хвилини в душі княжни Марії збиралося почуття, схоже на гордість жертви. І раптом у такі ось хвилини, при ній, цей батько, якого вона осуджувала, або шукав окулярів, обмацуючи біля них і не бачачи, або забував те, що тільки ось було, або робив ослаблими ногами непевний крок і оглядався, чи не бачив хто-небудь його кволості, або, що було найгірше, він за обідом, коли не було гостей, які збуджували його, раптом починав дрімати, випускаючи серветку, і схилявся над тарілкою тремтячою головою. «Він старий і кволий, а я смію осуджувати його!» — думала вона з огидою до самої себе в такі хвилини.

III