Розділ «Том перший»

Він зараз же приступив до справи і почав розмову, кажучи «ви».

— Мені зробили пропозицію щодо вас, — сказав він, неприродно усміхаючись. — Ви, я думаю, догадалися, — говорив він далі, — що князь Василь приїхав сюди і привіз свого вихованця (чомусь князь Микола Андрійович називав Анатоля вихованцем) не для моїх чудових очей. Мені вчора зробили пропозицію щодо вас. А ви ж знаєте мої правила, — я вдався до вас.

— Як мені вас розуміти, mon père? — промовила княжна, бліднучи і червоніючи.

— Як розуміти! — сердито крикнув батько. — Князь Василь вважає тебе гідною стати його невісткою і робить тобі пропозицію за свого вихованця. Ось як розуміти, як розуміти?! А я тебе питаю.

— Я не знаю, як ви, mon père, — пошепки промовила княжна.

— Я? я? що ж я? Мене вже не займайте. Не я піду заміж. Як ви? ось це бажано знати.

Княжна бачила, що батько недоброзичливо дивився на цю справу, але їй тієї ж хвилини спало на думку, що тепер або ніколи вирішиться доля її життя. Вона опустила очі, щоб не бачити погляду, під впливом якого вона почувала, що не могла думати, а могла за звичкою лише підкорятися.

— Я бажаю лише одного — виконати вашу волю, — сказала вона, — але якби моє бажання треба було висловити…

Вона не встигла договорити. Князь перебив її.

— І чудово! — закричав він. — Він тебе візьме з приданим, та до речі захопить m-lle Bourienne. Та буде дружиною, а ти…

Князь зупинився. Він помітив враження, справлене цими словами на дочку. Вона опустила голову і збиралася плакати.

— Ну, ну, жартую, жартую, — сказав він. — Пам'ятай одне, княжно: я дотримуюсь тих правил, що дівчина має повне право вибирати. І даю тобі волю. Пам'ятай одне: від твого рішення залежить щастя життя твого. Про мене нема чого говорити.

— Та я не знаю… mon père.

— Нема чого говорити! Йому звелять, він не тільки з тобою, з ким хочеш одружиться; а ти вільна вибирати… йди до себе, обдумай і через годину прийди до мене і при ньому скажи: так чи ні. Я знаю, ти будеш молитися. Ну, хай так, молись. Тільки краще подумай. Іди.

— Так чи ні, так чи ні, так чи ні! — кричав він ще тоді, як княжна, мов у тумані, хитаючись, уже вийшла з кабінету.

Доля її вирішилась і вирішилась щасливо. Але що сказав батько про m-lle Bourienne, — цей натяк був жахливий. Неправда, припустімо, а все ж таки це було жахливо, вона не могла не думати про це. Вона йшла просто перед собою через зимовий сад, нічого не бачачи й не чуючи, як раптом знайомий шепіт m-lle Bourienne розбудив її. Вона звела очі і за два кроки від себе побачила Анатоля, який обнімав француженку і щось шептав їй. Анатоль із страшним виразом на вродливому обличчі оглянувся на княжну Марію і не випустив у першу секунду стану m-lle Bourienne, яка не бачила її.

«Хто тут? Чого? Стривайте!» — неначе говорило Анатолеве обличчя. Княжна Марія мовчки дивилася на них. Вона не могла зрозуміти цього. Нарешті m-lle Bourienne скрикнула і втекла. Анатоль з веселою усмішкою вклонився княжні Марії, начебто запрошуючи її посміятися з цієї чудної пригоди, і, знизавши плечима, пройшов у двері, що вели на його половину.

Через годину Тихон прийшов кликати княжну Марію. Він кликав її до князя і додав, що й князь Василь Сергійович там. Княжна, в той час як прийшов Тихон, сиділа на дивані в своїй кімнаті, і в її обіймах плакала m-lle Bourienne. Княжна Марія повільно гладила її по голові. Прекрасні очі княжни з усім своїм колишнім спокоєм і променистістю дивилися з ніжною любов'ю і жалем на гарненьке личко m-lle Bourienne.

— Non, princesse, je suis perdue pour toujours dans votre coeur[353], — казала m-lle Bourienne.

— Pourquoi? Je vous aime plus, que jamais, — казала княжна Марія, — et je tâcherai de faire tout ce qui est en mon pouvoir pour votre bonheur[354].