Розділ «Том перший»

— Так, нині все інше, все по-новому. Молодець хлопець! молодець! Ну, ходім до мене.

Він узяв князя Василя під руку й повів до кабінету.

Князь Василь, залишившись сам-на-сам з князем, відразу ж повідомив його про своє бажання і надії.

— Що ж ти думаєш, — сердито сказав старий князь, — що я її держу, не можу розстатися? Заберуть собі в голову! — промовив він сердито. — Про мене хоч завтра! Тільки скажу тобі, що я свого зятя знати хочу краще. Ти знаєш мої правила: все відкрито! Я завтра при тобі спитаю: хоче вона, тоді хай він поживе. Хай поживе, я подивлюсь. — Князь фиркнув. — Хай виходить, мені однаково, — закричав він тим різким голосом, яким він кричав при прощанні з сином.

— Я вам прямо скажу, — сказав князь Василь тоном хитрої людини, яка переконалася, що не потрібно хитрувати перед проникливістю співрозмовника. — Ви ж наскрізь людей бачите. Анатоль не геній, але чесний добрий хлопець, прекрасний син і рідний.

— Ну, ну, гаразд, побачимо.

Як воно завади буває в самотніх жінок, які довго прожили без чоловічого товариства, тільки з'явився Анатоль, усі три жінки в домі князя Миколи Андрійовича однаково відчули, що життя їх було не життям до цього часу. Сила мислення, почування, спостерігання вмить подесятерилася в усіх них, і наче їх життя, що досі точилося в пітьмі, раптом осяялось новим, значущим сяйвом.

Княжна Марія зовсім не думала й не пам'ятала про своє обличчя і зачіску. Красиве, одверте обличчя мужчини, який, можливо, буде її чоловіком, заполонювало всю її увагу. Він здавався їй добрим, хоробрим, рішучим, мужнім і великодушним. Вона була певна цього. Тисячі мрій про майбутнє родинне життя безперестанку виникали в її уяві. Вона відгонила і намагалася приховати їх.

«Але чи не занадто я холодна з ним? — думала княжна Марія. — Я намагаюся стримувати себе, бо в глибині душі почуваю себе до нього вже занадто близькою; але ж він не знає всього того, що я про нього думаю, і в нього може скластися враження, що він мені неприємний».

І княжна Марія намагалася і не вміла бути люб'язною з новим гостем.

«La pauvre fille! Elle est diablement laide»[349], — думав про неї Анатоль.

M-lle Bourienne, в якої приїзд Анатоля теж викликав надзвичайне збудження, думала інакше. Звичайно, вродлива молода дівчина без певного становища в світі, без рідних і друзів і навіть без батьківщини не думала присвятити своє життя послугам князеві Миколі Андрійовичу, читанню для нього книжок та дружбі до княжни Марії. M-lle Bourienne давно чекала того російського князя, який відразу зуміє оцінити її вищість від російських поганих, погано одягнених, незграбних княжен, закохається в неї і вкраде її; і ось цей російський князь, нарешті, приїхав. У m-lle Bourienne була історія, яку вона чула від тітки, докінчила її сама і любила повторювати в своїй уяві. Це була історія про те, як перед зведеною дівчиною поставала її бідолашна мати, sa pauvre mère, і докоряла їй за те, що вона без шлюбу віддалася мужчині. M-lle Bourienne часто розчулювалась до сліз, в уяві своїй розповідаючи йому, звідникові, цю історію. Тепер цей він, справжній російський князь, з'явився. Він вкраде її, потім з'явиться ma pauvre mère[350], і він одружиться з нею. Так складалася в голові m-lle Bourienne вся її майбутня історія саме в той час, як вона розмовляла з ним про Париж. Не розрахунки керували m-lle Bourienne (вона навіть ні хвилини не обдумувала того, що їй робити), а все це давно вже було готове в ній і тепер лише згрупувалося біля Анатоля, який з'явився і якому вона бажала й намагалася якнайдужче подобатись.

Маленька княгиня, як старий полковий кінь, почувши звук труби, несвідомо і забуваючи про свій стан, готувалася до звичного галопу кокетства, без усякої прихованої думки чи боротьби, а наївно, легковажно й весело.

Незважаючи на те, що Анатоль у жіночому товаристві ставив себе звичайно у становище чоловіка, якому набридло бігання за ним жінок, він почував гоноровите задоволення, спостерігаючи свій вплив на цих трьох жінок. Крім того, гарненька і задьориста Bourienne починала викликати в нього те пристрасне, звіряче почуття, що охоплювало його надзвичайно швидко і спонукало до найгрубіших і найсміливіших вчинків.

Товариство після чаю перейшло до диванної, і княжну попросили пограти на клавікордах. Анатоль сперся ліктями перед нею біля m-lle Bourienne, і очі його, сміючись і радіючи, дивилися на княжну Марію. Княжна Марія з болісним і радісним хвилюванням почувала на собі його погляд. Улюблена соната переносила її у найвищий задушевно-поетичний світ, а погляд, який вона почувала на собі, надавав цьому світові ще більшої поетичності. Тимчасом Анатолів погляд, хоч і був спрямований на неї, стосувався не її, а рухів ніжки m-lle Bourienne, яку він у цей час торкав своєю ногою під фортепіано. M-lle Bourienne дивилася теж на княжну, і в її чудових очах був теж новий для княжни Марії вираз зляканої радості й надії.

«Як вона мене любить! — думала княжна Марія. — Яка я щаслива тепер і яка можу бути щаслива з таким другом і з таким чоловіком! Невже чоловіком?» — думала вона, не сміючи глянути на його обличчя, почуваючи все той самий погляд, спрямований на себе.

Увечері, коли, вставши з-за стола, почали розходитись, Анатоль поцілував княжну в руку. Вона сама не знала, як у неї вистачило сміливості, але вона прямо глянула на чудове обличчя, що наблизилося до її короткозорих очей. Після княжни він підійшов поцілувати в руку m-lle Bourienne (це було непристойно, але він робив усе так впевненої просто), і m-lle Bourienne спалахнула і злякано глянула на княжну.

«Quelle délicatesse[351], — подумала княжна. — Невже Amélie (так звали m-lle Bourienne) думає, що я можу ревнувати до неї і не цінити її чисту ніжність і відданість мені?» — Вона підійшла до m-lle Bourienne і міцно її поцілувала. Анатоль підійшов поцілувати в руку маленьку княгиню.

— Non, non, non! Quand votre père m'écrira, que vous vous conduisez bien, je vous donnerai ma main à baiser. Pas avant[352].

І, піднявши пальчика і усміхаючись, вона вийшла з кімнати.