Розділ «Том перший»

V

Усі розійшлися, і, крім Анатоля, який заснув відразу ж як ліг на ліжко, всі довго не спали тієї ночі.

«Невже він мій чоловік, саме цей чужий, вродливий, добрий мужчина; головне — добрий», — думала княжна Марія, і страх, який майже ніколи не находив на неї, охопив її. Вона боялась озирнутися; їй видавалося, що хтось стоїть тут за ширмами, в темному кутку. І цей хтось був він — диявол, і він — цей мужчина з білим лобом, з чорними бровами й рум'яним ротом.

Вона дзвінком покликала покоївку і попросила її лягти в її кімнаті.

M-lle Bourienne цього вечора довго ходила по зимовому саду, марно чекаючи когось і то усміхаючись комусь, то до сліз зворушуючись уявлюваними словами pauvre mère, яка докоряла їй за її падіння.

Маленька княгиня бурчала на покоївку за те, що постіль була нехороша. Не можна було їй лягти ні на бік, ні на груди. Все було важко й незручно. Живіт її заважав їй. Він заважав їй більше, ніж будь-коли, саме сьогодні, бо присутність Анатоля живіше перенесла її в інший час, коли цього не було і все їй було легко й весело. Вона сиділа в кофточці й чепчику на кріслі. Катя, сонна і з заплутаною косою, втретє перебивала й перевертала важку перину, щось примовляючи.

— Я тобі казала, що все горбами та ямами, — провадила маленька княгиня, — я б сама рада була заснути, отже я не винна. — І голос її затремтів, як у дитини, що збирається плакати.

Старий князь теж не спав. Тихон крізь сон чув, як він сердито ходив і фиркав носом. Старому князеві здавалося, що він був ображений за свою дочку. Образа найболючіша, бо вона стосувалася не його, а іншого, дочки, яку він любив більше за себе. Він сказав собі, що він передумає всю цю справу і знайде те, що справедливе і що слід зробити, але замість того він лише більше роздратовував себе.

«Перший зустрічний з'явився — і от батька і все забуто, і біжить, угору зачісується і хвостом виляє, і сама на себе не схожа! Рада покинути батька! І знала, що я помічу. Фр… фр… фр… І хіба я не бачу, що цей дурень дивиться лише на Бур'єнку (треба її прогнати)! І як гордості настільки нема, щоб зрозуміти це! Хоч не для себе, коли нема гордості, то для мене принаймні. Треба їй показати, що цей йолоп про неї й не думає, а тільки дивиться на Bourienne. Нема в неї гордості, але я покажу їй це…».

Старий князь знав, що сказавши дочці про її оману, про те, що Анатоль має намір залицятися до Bourienne, він роздратує самолюбність княжни Марії, і його справа (бажання не розставатися з дочкою) буде виграна, і тому заспокоївся на цьому. Він гукнув Тихона й почав роздягатися.

«І чорт їх приніс! — думав він у той час, як Тихон накривав нічною сорочкою його сухе, старече тіло, обросле на грудях сивим волоссям. — Я їх не кликав. Приїхали розладжувати моє життя. І небагато його залишилось».

— К бісу! — промовив він тоді, як голова його була ще вкрита сорочкою.

Тихон знав князеву звичку іноді вголос висловлювати свої думки, а тому без зміни на виду зустрів запитливо-сердитий погляд обличчя, що з'явилося з-під сорочки.

— Полягали? — спитав князь.

Тихон, як і всі хороші лакеї, знав чуттям напрям ланових думок. Він угадав, що питали про князя Василя з сином.

— Зволили лягти і вогонь погасили, ваше сіятельство.

— Нема чого, нема чого… — швидко промовив князь і, встромивши ноги в туфлі і руки в халат, пішов до дивана, на якому він спав.

Незважаючи на те, що між Анатолем і m-lle Bourienne нічого не було сказано, вони цілком зрозуміли одне одного щодо першої частини романа, до появи pauvre mère, зрозуміли, що їм треба багато чого сказати одне одному таємно, і тому зранку шукали нагоди побачитися сам-на-сам. У той час, як княжна пройшла в заведену годину до батька, m-lle Bourienne зійшлася з Анатолем у зимовому саду.

Княжна Марія підходила того дня з особливим трепетом до дверей кабінету. Їй здавалося, що не тільки всі знають, що сьогодні станеться вирішення її долі, а що знають і те, що вона про це думає. Вона читала цей вираз на Тихоновому обличчі і на обличчі камердинера князя Василя, який з гарячою водою зустрівся їй у коридорі і низько вклонився їй.

Старий князь цього ранку був надзвичайно лагідний і старанний у своєму обходженні з дочкою. Цей вираз старанності добре знала княжна Марія. Це був той вираз, що бував на його обличчі в ті хвилини, коли сухі руки його стискалися в кулаки від досади за те, що княжна Марія не розуміла арифметичної задачі, і він вставав, відходив від неї і тихим голосом повторював кілька разів одні і ті ж слова.