Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

— Звичайно. Через вітальню, перші двері праворуч.

Корі попросила пробачення й пішла. Неуважно — майже неуважно — Лізі поставила склянку дівчини за коричневий пластмасовий глек із холодним чаєм.

— Ще склянку, Майку?

— Ні, дякую, — сказав він. — Ви, мабуть, захочете забрати звідси й килим, я думаю?

Вона збентежено засміялася.

— Атож. Він має не дуже привабливий вигляд, чи не так? Скот тут пробував фарбувати дерево, і не дуже вдало.

Вона подумала: «Прости мені, любий».

— Схоже на засохлу кров, — сказав Майк і допив свій холодний чай.

Сонце, туманне й гаряче, ковзнуло по поверхні склянки, й на мить чиєсь око подивилося звідти на неї, як здалося Лізі. Коли він поставив склянку, вона ледве втрималася від бажання схопити її й заховати за пластмасовий глек, туди, де стояла й перша.

— Усім так здається, — сказала вона.

— Найбільше крові витікає, коли поріжешся під час гоління, — сказав Майк і засміявся. Вони обоє засміялися. Лізі здалося, що її сміх пролунав так само природно, як і його сміх.

Вона не дивилася на його склянку. Вона не думала про Довгого хлопця, який був тепер її Довгим хлопцем. Вона не думала тепер ні про що, крім Довгого хлопця.

— Може, все-таки вип’єш іще? — запитала вона.

— Ліпше не треба, я за кермом, — сказав Майк, і вони знову обоє засміялися.

Корі повернулася, й Лізі подумала, що Майк також захоче скористатися туалетом, але він не виявив такого бажання — хлопці мають більші нирки, більші сечові міхури, більші причандали, як мав звичай казати Скот, — і Лізі була рада, бо завдяки цьому лише дівчина скинула на неї дивним поглядом, коли вони від’їжджали з розібраною на складові частини книжковою змією в кузові їхньої вантажівки. О, вона, безперечно, розповіла Майкові, що побачила у вітальні та в туалетній кімнаті, розповіла йому під час їхньої тривалої подорожі на північ до Менського університету в Ороно, але Лізі не могла почути, що саме вона розповідала. У погляді дівчини не було, власне, нічого осудливого, якщо вже на те пішло, бо спочатку Лізі не зрозуміла, в чому річ, і навіть поплескала себе по голові, подумавши, чи не впало їй волосся десь на вухо або відстовбурчилося, або щось таке. Потім, уже згодом (після того як поставила склянки з-під холодного чаю в посудомийку, лише ковзнувши по них поглядом), вона сама пішла до туалету й побачила там дзеркало, затулене рушником. Вона пам’ятала, що затулила рушником дзеркало на аптечці, нагорі, добре пам’ятала, як вона примусила погаснути те дзеркало, але коли вона завішувала рушником це?

Лізі не знала.

Вона повернулася до вітальні й побачила, що дзеркало над камінною полицею також завішене простирадлом. Вона мала б звернути на це увагу, коли виходила з дому, було збіса очевидно, що Корі просто не могла цього не помітити, але річ у тім, що маленька Лізі Лендон присвячувала тепер небагато часу вивченню свого віддзеркалення.

Вона обійшла весь дім і виявила, що всі дзеркала, крім двох на нижньому поверсі, були затулені простирадлами, рушниками або (в одному випадку) зняті й обернуті до стіни: два останні, які зуміли вижити, вона тепер також затулила, виходячи з принципу «обізвався грибом, лізь у кіш». Роблячи це, Лізі намагалася уявити собі, що саме подумала юна бібліотекарка в модному рожевому фірмовому кашкетику бейсбольної команди «Ред Сокс». Що вдова славетного письменника або належала до юдейської віри, або запозичила юдейський звичай жалоби і що її жалоба досі тривала? Що вона погоджувалася з Куртом Воннеґутом[84] у тому, що дзеркала були не поверхнями, які відбивають світло, а своєрідними лійками, тунелями до іншого виміру? Хіба не могла вона подумати саме так?

Ні, це не тунелі, а вікна. І яка мені різниця, що там подумає про мене бібліотекарка з Менського університету?

Так, схоже, це вікна. Але в житті існує так багато поверхонь, які віддзеркалюють світло. І не тільки дзеркала. Існують склянки для соку, яких насамперед треба уникати поглядом уранці, і склянки для вина, на які не варто дивитися ввечері. А як часто бувало, що вона сиділа за кермом автомобіля й бачила, як її власне обличчя пильно дивиться на неї з інструментальної панелі. А скільки існує довгих ночей, коли розум, що належить комусь іншому… спрямовує свою увагу на особу, якщо ця особа неспроможна утримати свій розум, щоб він не обертався до цього іншого. А як і справді утриматися від цього? Розум — це затятий бунтівник у шотландській спідничці, якщо ми процитуємо небіжчика Скота Лендона. Він може дійти до того, що плюватиметься вогнем, заощаджуючи вам сірники, чому б не сказати й так? Він може дійти до такого психодіотизму.