Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

Іноді вона притьма прокидалася вдосвіта за годину або дві до свого звичного часу, тяжко дихаючи і мокра від поту навіть у кондиціонованому повітрі, переживаючи ті самі почуття, які переживала дитиною, коли її мучили кошмари: їй здавалося, вона так і не змогла втекти від того, що за нею гналося, що воно досі ховається під ліжком і ось-ось ухопить її своєю холодною потворною рукою за ногу або просуне руку крізь подушку і стане її душити. Під час таких панічних пробуджень вона вистромляла руки з-під простирадл і обмацувала ліжко, перед тим як розплющити очі, бо хотіла бути абсолютно впевненою, що вона в ліжку… а не десь-інде. Бо коли одного разу ти розтягнеш собі ці сухожилля, іноді думала вона, розплющуючи очі й з невимовною полегкістю дивлячись на знайому спальню, то наступного разу тобі буде набагато важче їх уберегти. А вона розтягла собі певні сухожилля, хіба ні? По-перше, коли переносила між двома світами Аменду, а по-друге, коли висмикнула з цього світу Дулея. І таки добряче їх розтягла.

Вона спочатку думала, що після того, як отак прокинеться з півдесятка разів і виявить, що перебуває там, де й була, у спальні, у якій вони раніше спали зі Скотом, а тепер вона спала сама-одна, такі полохливі пробудження припиняться, але вони не припинялися. Вони стали ще тривожнішими. Вона почувала себе хворим зубом, який розхитується у своєму гнізді. А потім, того самого дня, коли на них накотилася хвиля страхітливої спеки — хвиля спеки, яку можна було порівняти лише з морозним буревієм, який лютував тут десять років тому, і вона просто не могла не відзначити цього іронічного балансу, хоч він і був, можливо, цілком випадковим, — нарешті сталося те, чого вона так боялася.

5

Вона прилягла на кушетку у вітальні лише для того, щоб дати трохи відпочити своїм очам. Безперечно, дуркуватий, але іноді спроможний розважити, Джері Спринґер бурмотів якусь нісенітницю з ідіотського ящика — «Моя мати вкрала мого хлопця, а мій хлопець мою матір украв», щось у такому дусі. Лізі потяглася рукою, щоб вимкнути передачу і таки вимкнула клятуще виття, а може, їй тільки наснилося, що вона це зробила, бо коли розплющила очі, щоб подивитися, звідки долинав звук, вона лежала на кушетці, але кушетка стояла на зарослому люпином пагорбі в Місячному Колі. Стояв повний день, і не було відчуття небезпеки — безперечно, вона не відчувала, що Довгий хлопець Скота (бо вона думала про нього і завжди думатиме, хоч вона тепер вважала, що це її Довгий хлопець, Довгий хлопець Лізі) десь близько, проте все одно вжахнулася, вжахнулася до того стану, що мало не зойкнула безпорадно. Але замість цього заплющила очі, чітко уявила собі свою вітальню і несподівано почула базікання «гостей» на шоу Спринґера, які кричали одне на одного, й відчула у лівій руці видовжений вимикач телевізора. За мить вона підхопилася з кушетки з витріщеними очима і вся покрита сиротами. Вона майже повірила в те, що їй усе це наснилося (звичайно ж, таке припущення було цілком імовірним, якщо взяти до уваги нинішній рівень її тривоги щодо цієї теми), але яскрава очевидність того, що вона побачила за ці кілька секунд, спростовувала цю думку, хоч якою втішною вона для неї була. Суперечила їй і червона пляма, яку вона побачила на тильному боці долоні, що трималася за вимикач телевізора.

6

Наступного дня вона зателефонувала в бібліотеку Фоґлера й переговорила з містером Бертрамом Партриджем, завідувачем відділу Спеціальних Колекцій. Цей джентльмен дедалі більше збуджувався, в міру того як Лізі описувала йому книжки та публікації, які досі зберігалися в кабінеті Скота. Він назвав їх «асоціативними томами» і сказав, що відділ Спеціальних Колекцій бібліотеки Фоґлера буде щасливий одержати ці книжки та публікації й «обговорити з нею всі питання податково-кредитного порядку». Лізі відповіла, що це буде просто чудово, ніби обговорення питань податково-кредитного порядку було давньою мрією її життя. Містер Партридж пообіцяв, що завтра ж таки надішле «команду перевізників», які упакують книжки та публікації і перевезуть їх за сто двадцять миль до кампусу Менського університету в Ороно. Лізі нагадала йому, що синоптики обіцяють велику спеку і що кабінет Скота, з якого прибрали систему кондиціонування повітря, повернувся до свого колишнього стану задушливого горища. Можливо, сказала вона, перевізникам містера Партриджа було б ліпше зачекати сприятливішої погоди?

— То пусте, місіс Лендон, — сказав Партридж, добродушно засміявшись, і Лізі зрозуміла: він боїться, що вона змінить свою думку, якщо надати їй зайвий час на роздуми. — Я маю тут на прикметі кілька молодих людей, які чудово впораються з цією роботою. Чекайте й переконаєтеся самі.

7

Менш як через годину після її розмови з Бертрамом Партриджем телефон Лізі задзвонив, поки вона готувала собі тунця з рисом на вечерю. Зовсім невеличку порцію, але саме стільки, скільки їй хотілося. Надворі, наче ковдрою, спека накрила землю. У небі всі кольори зблякли, і від обрію до обрію воно світилося білим мерехтінням. Перемішуючи м’ясо тунця та майонез із дрібно нарізаною цибулею, вона пригадувала, як знайшла Аменду на одній із тих кам’яних лав, як вона дивилася на корабель «Рожеві троянди», і це було дивно, бо то була лише її дитяча мрія, про яку вона давно забула. Вона пригадала, як Аменда запитала в неї, чи доведеться їй пити

(сік із запахом клопів)

той паскудний пунш, якщо вона повернеться, — у такий спосіб Аменда намагалася з’ясувати, чи й надалі вона залишиться ув’язненою у Ґрінлоні, подумала Лізі, — і Лізі пообіцяла, що вона більше не питиме пуншу, не питиме соку, який пахне клопами. Тоді Аменда погодилася повернутись, хоч було очевидно, що насправді повертатися їй не хочеться, що вона була б щаслива сидіти й далі на цій лаві та дивитися на «Рожеві троянди», аж поки, якщо скористатися словами доброї матінки, «половина вічності залишиться за спиною». Вона воліла просто сидіти там серед моторошних постатей, закутаних у савани, та мовчазних споглядачів на одну або дві лави вище від тієї, на якій сиділа жінка у східному халаті. Та, яка вбила свою дитину.

Лізі поклала свій сандвіч на прилавок, несподівано вся похоловши. Вона не могла про це знати. Ніяк не могла.

Але вона знала.

Тихше, — сказала тоді жінка. — Тихше… не заважайте… мені… думати… навіщо… я… це… зробила.

А потім Аменда сказала щось цілком несподіване, чи не так? Щось про Скота. І хоч ніщо з того, що сказала тоді Аменда, не мало ваги тепер, коли Скот був мертвий і Джим Дулей також був мертвий (принаймні їй хотілося в це вірити), проте Лізі хотілося пригадати точно, що саме вона тоді сказала.

— Вона сказала, що повернеться, — прошепотіла Лізі. — Сказала, що повернеться, якщо це допоможе мені захиститися від Дулея.

Так сказала Аменда, і вона дотримала свого слова, нехай благословить її Бог, але Лізі хотілося пригадати, що саме вона сказала потім. Хоч я не розумію, до чого тут Скот… — промовила Аменда своїм трохи неуважним голосом. — Минуло вже два роки, як він помер… хоч… я думаю, він сказав мені щось про…

І саме в цю мить задзвонив телефон, розбивши крихке скло спогадів Лізі. І коли вона підняла слухавку, безумна впевненість опанувала її: це буде Дулей. Алло, місус, — скаже їй Чорний Принц Інкунків. — Я телефоную вам із черева потвори. Ну як вам ведеться сьогодні?

— Алло? — озвалася вона.

Вона знала, що стискає слухавку надто міцно, але нічого із собою вдіяти не могла.