Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

— Це Денні Бекман, місіс Лендон, — сказав голос на протилежному кінці лінії, і місіс майже прийшла до тями після своєї божевільної тривоги, а заступник шерифа Бекман майже одразу з’їхав на тягучий янкі-акцент, голос у нього був незвично збуджений, жвавий, як у малого хлопчиська. — А вгадайте, чому я телефоную?

— Не можу вгадати, — відповіла Лізі, але їй спало на думку інше ідіотське припущення; зараз він їй скаже, що вони тягли соломинки у своєму офісі, хто має зателефонувати їй і призначити з нею побачення, і йому дісталася найкоротша. Але чому він тоді такий збуджений?

— Ми знайшли скло від плафона!

Лізі не мала найменшого уявлення, про що він говорить.

— Пробачте?

— Дулін — суб’єкт, що його ви знали як Зака Мак-Кула, а потім — як Джима Дулея, украв цей «Крузер ПТ» і їздив на ньому, поки він шантажував вас, місіс Лендон. Ми це точно з’ясували. І він ховав машину в тому старому гравійному кар’єрі, це також ми з’ясували точно. Ми тільки не могли це довести, бо…

— Він стер усі свої відбитки пальців.

— Атож, стер їх усі. Але ми з Жуєм знову й знову ходили туди…

— Жуєм?

— Пробачте, із Джо. Із заступником шерифа Олстоном.

Жуй, подумала вона. Мабуть, уперше вона так виразно побачила, що це були реальні люди і кожен мав своє реальне життя. Вони навіть були наділені своїми кличками. Жуй. Заступник шерифа Джо Олстон, відомий також як Жуй.

— Місіс Лендон? Ви мене слухаєте?

— Так, Дене. Ви дозволите мені називати вас Деном?

— Звичайно. Отже, ми знову й знову ходили туди, щоб усе там рознюхати, подивитися, чи нічого ми там не знайдемо, бо було чимало ознак, що він часто бував утому кар’єрі — обгортки цукерок, кілька пляшок з-під кока-коли й усе таке інше.

— Кока-коли, — тихо повторила вона й подумала: бул, Ден, бул, Жуй, бул — кінець.

— Атож, це був, мабуть, його улюблений напій, але жоден відбиток пальця на жодній із покинутих там пляшок не був тотожний із його відбитками. Єдине ототожнення, яке ми змогли зробити, було з відбитками хлопця, який украв автомобіль ще в далекі сімдесяті роки і тепер працює клерком у фірмі «Квік-е-Март», в Оксфорді. Інші відбитки, які ми зняли з пляшок, певно, також були відбитками пальців, що належали клеркам. Але вчора опівдні, місіс Лендон…

— Лізі.

Запала коротка пауза, поки він осмислював її репліку. А тоді провадив:

— Учора опівдні, Лізі, на невеличкій стежці, яка виводила з того кар’єра, я знайшов справді дорогоцінну річ — скло від плафона. Він зняв його й викинув. — Голос Бекмана посилився, в ньому зазвучали ноти тріумфу — це був тепер голос не заступника шерифа, а нормальної людської істоти. — І то була та річ, яку він брав у руки не в рукавичках і забув витерти потім! Відбиток великого пальця з одного боку й великий жирний відбиток указівного пальця — з другого! Там, де він схопився за цю штуку. Ми одержали результати ідентифікації по факсу, сьогодні вранці.

— Джон Дулін?