Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

Після цього були три білі не списані рядки, відтак знову пішли слова, цього разу розповідь була в минулому часі і її слова зверталися безпосередньо до неї. Літери тепер налазили одна на одну й майже не трималися синіх ліній, якими були розкреслені сторінки блокнота. Лізі була певна, що він написав цей останній фрагмент, не відриваючи пера під паперу. Так само вона й прочитала його, не відриваючи очей від останньої сторінки й безперервно втираючи сльози, щоб бачити літери з достатньою чіткістю і зрозуміти сенс написаного. Її уява, як вона з'ясувала, працювала просто-таки з диявольською ефективністю. Малий хлопець, босий, мабуть, у своїх єдиних неподертих джинсах, підіймає кирку над сонним батьком у сірих переддосвітніх сутінках під музику з радіо, і на якусь мить вона зависає в повітрі, яке смердить вином з ожини, і все так само. А тоді

22

Я з розгону опустив її, Лізі. Я опустив її з почуття любові — присягаюся тобі — і я вбив свого батька. Я думав, можливо, мені доведеться вдарити його ще, але того одного удару виявилося досить, і все своє життя я не міг забути тієї хвилини, усе моє життя думка про це була всередині кожної моєї думки, я просипався з думкою Я вбив свого батька і лягав спати з тією самою думкою. Вона, мов привид, маячила за кожним рядком, який я написав, у кожному моєму романі, в кожному оповіданні: Я вбив свого батька. Я тобі сказав про це в той день під деревом ням-ням, і я думаю, це допомогло мені не вибухнути через п'ять років або десять, або п'ятнадцять. Але зізнатися не означає розповісти.

Лізі, якщо ти це читаєш, то мене вже немає. Я думаю, часу мені відведено небагато, але за той час, який я прожив (а це був чудовий час), я завдячую тільки тобі. Ти дала мені так багато. Тож дай мені ще трошки — прочитай ці останні мої рядки, найважчі для мене з тих, які я будь-коли написав.

Неможливо розповісти, яка це жахлива смерть, навіть якщо вона настає миттєво. Богу дякувати, кирка не ковзнула вбік, коли я завдав йому удару, тож мені не довелося його добивати. Богу дякувати, він не зойкнув і не смикався. Я вдарив його в життєвий центр, саме туди, куди й хотів ударити, але навіть милосердя стає бридким у живій пам'яті; це наука, яку я добре засвоїв, ще коли мені було десять років. Його череп розколовся. Волосся, кров і мозок перемішалися на тій ковдрі, якою він накрив канапу. Соплі бризнули з його носа, а язик вивалився йому з рота. Голова впала набік, і я почув тихе дзюрчання, коли кров і мозок стали витікати з його голови. Кілька крапель упали на мої босі ноги, й вони були гарячі. Генк Вільямс досі співав по радіо. Пальці на одній із татових рук стиснулися в кулак, потім розтиснулися знову. Запахло лайном, і я знав, що він наклав у штани. І я знав, що йому кінець.

Кирка досі стриміла з його голови. Я відповз у куток кімнати, скулився там і заплакав. Я плакав і плакав, можливо навіть, я трохи заснув, я не знаю, але настав час, коли в кімнаті стало зовсім світло, сонце зазирало у вікна, і думаю, був уже полудень. Якщо так, то минуло вже сім годин, не менше. Саме тоді я вперше спробував забрати тата в Місячне Коло, але не зміг. Я подумав, мені треба поїсти, і я так зробив, але все одно не зміг. Тоді я подумав, що спершу мені треба помитися і змити з себе кров, його кров, і трохи прибрати там, де він лежав, а тоді спробувати ще, але я знову не зміг. Я намагався зробити це знову й знову. Десь протягом двох днів, я думаю. Іноді я дивився на його загорнуте в ковдру тіло, й мені вчувалося, ніби він каже Старайся, старайся, Скуте, ти, сучий сину, у тебе вийде, ніби в якійсь казковій історії. Я намагався, потім прибирав, намагався й прибирав, щось їв і знову намагався. Я прибрав весь будинок. Від верху до низу! Одного разу я подався до Місячного Кола сам-один, аби переконатися, що не втратив цього дару, і я там побував, але забрати туди свого тата так і не зміг. Я доклав стількох зусиль, Лізі.

23

Знову кілька чистих рядків. А в самому низу останньої сторінки він написав: Деякі речі — вони як якір, Лізі, ти пам'ятаєш?

— Пам’ятаю, Скоте, — прошепотіла вона. — Пам’ятаю. І твій батько був саме такою річчю, хіба не так?

Вона запитувала себе, скільки ж днів і ночей це тривало. Скільки днів і ночей провів наодинці з трупом Ендрю «Скаженого» Лендона Скот, перш ніж він облишив свої марні спроби й вирішив повернутися до реального світу Вона запитувала себе, як, в ім’я Бога, він витримав усе це, остаточно не збожеволівши.

Щось було трохи написано й на звороті аркуша. Вона перевернула його й побачила, що Скот там відповів на одне з її запитань.

Я намагався забрати його в Місячне Коло протягом п'яти днів. Потім облишив ці спроби, загорнув його в ту ковдру і вкинув у старий колодязь. Коли мокрий сніг із дощем припинився, я пішов до крамниці Мюлі й сказав: «Мій тато забрав мого старшого брата, і я думаю, вони покинули мене». Вони відвели мене до окружного шерифа, гладкого чоловіка, якого звали Ґослінґ, а він відвів мене до організації Охорона Дитинства, й мене взяли «на утримання округи», як вони сказали. Наскільки мені відомо, Ґослінґ був єдиним копом, який ходив оглянути наш будинок, і користі, звичайно, з того було мало. Мій тато одного разу сказав: «Шериф Ґослінґ неспроможний знайти свій власний зад, після того як випорожниться».

Нижче була ще одна прогалина в три рядки, а коли знову пішли друковані літери — останні чотири рядки послання, яке вона отримала від свого небіжчика-чоловіка, — вона побачила, яких зусиль він доклав для того, щоб опанувати себе, щоб віднайти своє доросле «я». Він доклав цих зусиль задля неї, подумала вона. Ні, вона це знала.

Моя люба дитино: якщо тобі потрібен якір, який міг би втримати тебе на цьому світі — не у світі Місячного Кола, а в тому, в якому ми з тобою жили, — використай африканку. Ти знаєш, як забрати її назад. Цілую тебе — не менш як тисячу разів,

Скот

P. S. Усе так само. Я кохаю тебе.

24

Лізі могла б просидіти там із цим листом довго, але полудень швидко спливав. Сонце було ще жовтим, але воно вже наближалося до обрію і скоро почне набувати того дивовижного помаранчевого кольору, який вона пам’ятала так добре. Вона не хотіла бути на стежці навіть перед самим заходом сонця, а це означало, що їй слід поквапитися. Вона вирішила залишити рукопис Скота тут, але не під Деревом Історій. Натомість вона залишить його на самому краю ледь помітної улоговинки, яка позначала місце останнього спочинку Пола.

Вона повернулася назад до щасливого дерева з нерівним і покритим мохом стовбуром, до того, яке в дивний спосіб було схоже на пальму, несучи рештки жовтої афґанки і вологу та розм’яклу коробку з рукописом. Вона опустила їх на землю, а тоді підняла імпровізований хрест, на поперечці якого було написано Пол. Планочки були розщеплені, закривавлені й перекошені, але хрест ще тримався. Лізі вдалося поправити горизонтальну поперечку й поставити хрест на те місце, де він раніше стояв. Коли вона це робила, то помітила якусь річ, що лежала поблизу, схована у високій траві. Вона зрозуміла, що то було, ще до того, як підібрала ту річ: шприц, який ніколи не був застосований, тепер ще іржавіший, ніж раніш, досі з голкою, прикритою ковпачком.

Ти граєшся з вогнем, Скуте, — сказав батько Скота, коли той запропонував одурманити Пола… і батько мав слушність.