Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

Але я вже нічого не думаю. Я тільки заплющую очі й відходжу. Я відходжу туди вперше, після того як поховав там Пола, і вперше — з другого поверху.

Я маю тільки секунду, щоб подумати: «Я впаду», але мені байдуже, що завгодно буде краще, аніж ховатися під ліжком і спостерігати, як незнайомець із обличчям тата зазирає туди і бачить мене там, скуленого; хай буде все що завгодно, аби тільки не дивитися на того психодіота, який ним тепер заволодів.

І я справді падаю, але не дуже, лише на кілька футів, і, либонь, падаю тільки тому, що я в це повірив. Адже більшість уявлень про Місячне Коло залежать тільки від віри; там бачити означає вірити, принаймні протягом якогось часу… і доти, доки ти не зайдеш надто глибоко в ліс і не загубишся там.

Там була ніч, Лізі, і я добре це пам'ятаю, бо то був єдиний раз, коли я умисне подався туди вночі.

15

— О Скоте, — сказала Лізі, витираючи на щоках сльози. Щоразу, коли він відходив від теперішнього часу своєї розповіді й звертався до неї, вона сприймала це як удар, але удар приємний. — О, мені так тебе шкода.

Вона подивилася, скільки там іще залишилося сторінок — не багато. Вісім? Ні, десять. Вона знову нахилилася над ними, кладучи кожну на стосик, що лежав у неї на колінах і ставав усе грубшим, у міру того як вона прочитувала їх.

16

Я втікаю з холодної кімнати, де потвора у шкурі мого тата намагається вбити мене, й сідаю біля могили брата, посеред літньої ночі, м'якшої, ніж оксамит. Місяць котиться по небу, як начищений срібний долар, а сміюни, певно, влаштували гулянку десь у глибині Зачарованого Лісу. А ще далі в тому ж таки лісі вряди-годи лунає якийсь рев. Тоді сміюни на короткий час замовкають, але щось їх дуже там розважає, тому вони не можуть довго витримувати мовчанку і знову здіймають галас — спочатку один, потім двоє, потім із півдесятка, а потім уже все, що спроможне сміятися в тому лісі, вибухає сміхом. Щось надто велике, аби бути шулікою чи совою, нечутно ширяє в небі, час від часу затуляючи місяць, певно, якийсь птах, що живе лише в Місячному Колі й полює тут уночі. Я вдихаю всі ті пахощі, які ми з Полом так любили, але тепер вони пахнуть чимось кислим, квашеним або навіть обпісяним у ліжку простирадлом; таке враження, що коли я вдихатиму їх надто глибоко, вони вчепляться пазурями в мій ніс і там залишаться. Десь біля підніжжя Червоного Пагорба я бачу схожі на медуз світляні кульки. Я не знаю, що то таке, але мені вони не подобаються. Мені здається, що якби вони доторкнулися до мене, то прилипли б мені до шкіри й залишили там плями, що свербіли б і розросталися, наче отруйний плющ, якби я почав їх чухати.

Мені моторошно біля могили Пола. Я не хочу його боятися, і я його не боюся, по-справжньому не боюся, але я все ще думаю про ту прояву, яка вселилася в нього, і запитую себе, чи вона досі не перебуває в ньому. Бо якщо все те, що приємне і гарне тут при світлі дня, перетворюється на отруту вночі, то, може, й погана проява, яка тут спить, навіть якщо вона лежить під землею в мертвому й зогнилому тілі, здатна пробудитися до життя? А що як вона вистромить із землі руки Пола? А що як вона схопить мене своїми гидкими мертвими руками? А що як ії оскалена морда наблизиться до мого обличчя і гнилизна витікатиме з кутиків її очей, наче сльози?

Я не хочу плакати, десять років — це надто багато, щоб плакати, як малий хлопчисько (а надто коли ти пережив те, що довелося пережити мені), але починаю схлипувати і нічого вдіяти із собою не можу. І тоді раптом бачу, що одне щасливе дерево стоїть трохи осторонь від інших, а його розкинуті віти утворюють ніби хмару, яка низько висить над землею.

І мені, Лізі, те дерево здалося… добрим. Я тоді не знав, чому мені так здалося, але я думаю, що тепер, після стількох років, я знаю. Я це зрозумів, коли став писати те, що ти зараз читаєш. Нічні плями світла, оті жахливі холодні світляні кулі, не залітали під те дерево. І коли я підійшов ближче до нього, я відчув, що принаймні одне це дерево пахло так само приємно — або майже так само приємно — вночі, як воно пахло і вдень. Це те саме дерево, під яким ти тепер сидиш, маленька Лізі, якщо ти читаєш мою останню історію. І я дуже стомлений. Я не певен, що зможу завершити свою розповідь так, як вона того заслуговує, хоча знаю, що я повинен спробувати. Зрештою, це мій останній шанс поговорити з тобою.

Отже, повернімося до малого хлопця, який сидить під кроною цього дерева протягом — а проте, хто може сказати, скільки часу я там сидів? Але він сидить під ним не протягом усієї тієї довгої ночі, а доти, доки місяць (який тут завжди повний, ти помітила?) опуститься за обрій, і він дрімає, і принаймні одне з півдесятка дивних, а часом і приємних сновидінь стане потім основою одного з його романів. Він сидить там досить часу для того, щоб назвати цей чудовий прихисток Деревом Історій.

І того часу, протягом якого він там сидить, вистачає, аби він помітив, як щось жахливе — щось набагато гірше, аніж та бридка проява, яка вселилася в його тата, — звернуло на нього свій випадковий погляд… і позначило його як подальший предмет своєї уваги (можливо)… а потім знову спрямувало свій безсоромний і незбагненний розум кудись-інде. Тоді вперше я відчув присутність того хлопця, який потім чатував на мене упродовж майже всього мого життя, Лізі, ту прояву, яка була темним протиставленням твоєму світлу і яка завжди відчуває — як і ти завжди відчуваєш, я знаю, — що все так само. Це чудове поняття, але воно має свою темну сторону. Я себе запитую, чи ти про це знаєш? Чи коли-небудь знатимеш?

17

— Я знаю, — сказала Лізі. — Я тепер знаю. Нехай мені допоможе Бог, я знаю.

Вона знову перегорнула сторінки. Їх залишилося тільки шість, і це було добре. Надвечір’я в Місячному Колі були довгими, але їй здалося, що сутінки вже близько. Час було повертатися звідси. Повертатися у свій дім. До своїх сестер. До свого життя.

Вона почала розуміти, як це має бути зроблено.

18

Настає час, коли я чую, як сміюни починають наближатися до краю Зачарованого Лісу, й мені здається, їхні веселощі набули якогось сардонічного, приглушеного, а може, й підступного характеру. Я озираюся навколо з-під свого притулку під деревом і бачу, чи, може, мені ввижаються чорні тіні, які вигулькують на узлісся із ще чорнішої маси дерев. Можливо, це гра моєї надміру збудженої уяви, але я так не думаю. Я думаю, моя уява надто перевтомлена багатьма потрясіннями довгого попереднього дня і ще довшої ночі, і я спроможний бачити лише те, що тут є насправді. І ніби, щоб це підтвердити, бридкий сміх, схожий на схлипування, лунає у високій траві не далі як за двадцять ярдів від того місця, де я сиджу. Знову ж таки я не думаю, що роблю; я просто заплющую очі й відчуваю, як холодне повітря моєї спальні знову стуляється наді мною. Через мить я вже чхаю від пилюки, розтривоженої під моїм ліжком. Я смикаюся, скрививши обличчя від натужного зусилля чхнути якомога тихше, й зачіпаю лобом за поламану пружину ліжка. Якби лезо кирки досі там стирчало, я міг би тяжко поранитися або навіть утратити око, проте його вже там немає.