Розділ «Частина третя Історія для Лізі»

Я думаю: «Він мене вб'є. Схопить руками мене за шию й задушить, і все, що ми з ним пережили, усі наші випробування з Полом були марними».

Але натомість він каже досить здушеним голосом: «Спи далі» і підводиться з ліжка, і виходить, смикаючись, як це для нього властиво, виставивши вперед підборіддя й виляючи задом, ніби вдає з себе сержанта, який готує своїх підлеглих до параду абощо. Через кілька хвилин я чую жахливий гуркіт, гупання важкого тіла, і знаю, що він упав на сходах, а може, стрибнув униз, і я лежу, не спроможний підвестися з ліжка, сподіваючись, що він мертвий, сподіваючись, що він живий, запитуючи себе, що я робитиму, якщо він і справді мертвий, хто потурбується про мене, і я думаю про все це якось байдуже, не знаючи, чого мені хотілося б дужче. Якась моя частина навіть сподівається на те, що він закінчить роботу, повернеться і вб'є мене й у такий спосіб припинить жах життя в цьому домі. Нарешті я вигукую:

— Тату! З тобою все гаразд?

Протягом тривалого часу немає ніякої відповіді. Я лежу там, слухаючи, як торохтить мокрий сніг по шибках вікон, і думаючи, Він мертвий, мій тато мертвий і я тут сам-один, а потім раптом він горлає з темряви, горлає знизу:

— Так, зі мною все гаразд! Заткнися ти, малий виродку! Заткнися, якщо не хочеш, щоб потвора, яка ховається у стіні, почула тебе, вийшла звідти й проковтнула нас обох живцем! А може, ти хочеш, щоб вона проникла в тебе, як проникла в Пола?

Я нічого на це не відповідаю, лише лежу й тремчу.

— Відповідай мені! — реве він. — Відповідай, сучий сину, а то я прийду і ти пожалкуєш!

Але я не можу розтулити рота, я надто наляканий, щоб відповісти, мій язик тепер схожий на тонкий шматок в'яленої яловичини, який лежить на дні мого рота. Я також не плачу. Бо я такий наляканий, що навіть плакати неспроможний. Я тільки лежу й чекаю, коли він підійметься нагору й почне мене бити. Або одразу вб'є мене.

Потім, через тривалий час — мені здалося, що минула щонайменше година, проте більш ніж хвилина або дві не могло минути, — я чую, як він бурмоче щось приблизно «З моєї довбаної голови тече кров» або «Сніг торохтить по шибках знов». Та хоч би що він там бурмотів, його голос долинає до мене вже не від сходів, а десь майже від вітальні, і я знаю, він зараз упаде на канапу й засне. Вранці він або прокинеться, або не прокинеться, але в будь-якому випадку на сьогоднішню ніч я його позбувся. Але я досі наляканий. Я наляканий тому, що десь поблизу чатує потвора. Я не думаю, що вона ховається у стіні, але потвора десь тут. Вона проникла в Пола, мабуть, вона проникне і в тата, а потім — і в мене. Я дуже багато думав про це, Лізі.

13

Сидячи під деревом — а вона сиділа, прихилившись спиною до стовбура, — Лізі підвела погляд, здивована не менше, ніж якби привид Скота покликав її на ім’я. Власне, вона й думала, що все відбувалося саме так, і чому це вона має дивуватися? Звичайно ж, він звертався до неї, до неї й ні до кого іншого. Адже це була історія, написана для неї, історія для Лізі, й хоч вона не вміла читати швидко, вона вже подолала третину списаних від руки аркушів із блокнота. Вона сподівалася, що закінчить читання задовго до темряви. Це добре. Місячне Коло — чудове місце, але тільки при світлі дня.

Вона подивилася на його останній рукопис і знову з подивом запитала себе, як він зміг пережити таке дитинство. Вона помітила, що Скот переходив на минулий час тільки тоді, коли звертався до неї, тут, у її теперішньому часі. Вона усміхнулася від цієї думки й стала читати далі, подумавши, що якби їй хтось пообіцяв задовольнити одне її бажання, то вона захотіла б полетіти до цієї самотньої дитини на своєму чарівному килимі-самольоті, виготовленому з мішковини, в якій зберігають борошно, і втішити її, прошепотівши їй на вухо, що з плином часу цей кошмар закінчиться. Або принаймні ця його частина.

14

Я дуже багато думав про це, Лізі, і я дійшов двох висновків. По-перше, що хвороба Пола була цілком реальною, то був той різновид одержимості, який можна пояснити цілком земними причинами, чи то вірусними, чи бактеріологічними. По-друге, Довгий хлопець тут був ні до чого. Бо це така проява, якої ми збагнути не можемо. Це істота сама в собі, й ліпше про неї взагалі не думати. Ніколи.

Хай там як, а наш герой, малий Скот Лендон, нарешті засинає, й на тій фермі, в сільській місцевості Пенсільванії, протягом кількох наступних днів усе й далі відбувається, як і раніше, — тато лежить на канапі, наче достиглий і смердючий сир, а Скот готує їжу й миє тарілки, а краплі дощу з мокрим снігом торохтять по шибках вікон — а пісні у стилі кантрі заповнюють дім — тут і Донна Фарґо, і Вейлон Дженінґс, і Джоні Кеш, і Конвейн Твіті, і Чарлі Прайд, і, звичайно ж, друзяка Генк. А потім, якось пополудні, близько третьої години, брунатний «Шевроле-Седан» із написом «ЮС-Ґіпсум» на бортах під'їздить до будинку, розбризкуючи по обидва боки з-під коліс снігову квашу. Ендрю Лендон відбуває тепер більшість свого часу на канапі у вітальні, він там спить уночі й лежить протягом цілого дня, і Скот ніколи не подумав би, що старий може так швидко підхопитися на ноги, як він підхопився, коли почув цей автомобіль, який, безперечно, не був ані старим «фордом» листоноші, ані вантажівкою контролера, що знімає покази з лічильників. Тато вмить підхоплюється зі своєї канапи й підбігає до вікна, яке виходить на подвір'я ліворуч від переднього ґанку. Він нахиляється й трохи відгортає вбік брудну білу фіранку. Волосся стирчить у нього на потилиці, і Скот, який стоїть у кухонних дверях із тарілкою в одній руці та з посудним рушником на плечі, може бачити велику припухлу червону пляму на тому боці татового обличчя, яким він упав на сходах, і він бачить також, що одна холоша татових штанів підсмикнулася майже до коліна. Він чує, як Дік Керліс співає по радіо «Надгробок на кожній милі», й він бачить готовність до вбивства в очах тата та в тому, як опустилася його нижня губа, оголивши зуби. Тато круто відвертається від вікна, і його підсмикнута штанина падає назад на місце, коли він, схожий на божевільні ножиці, кількома широкими кроками підходить до стінної шафи й відчиняє її саме тієї миті, коли мотор «шевроле» замовкає, і Скот чує, як відчиняються дверці і хтось виходить із машини назустріч своїй смерті, навіть не здогадуючись й не маючи найменшого довбаного уявлення про це, а тато дістає із шафи свою 30–06, ту саму, з якої він застрелив Пола. Або ту потвору, яка в ньому жила. Чиїсь черевики зачовгали на східцях ґанку. Там троє приступок, і середня заскрипіла, як завжди, і цей скрип, здавалося, триває нескінченно, амінь.

— Не треба, тату, — кажу я тихим благальним голосом, коли Ендрю «Скажений» Лендон підходить до зачинених дверей своєю дивною ходою розчахнутих ножиць, наставивши перед собою рушницю. Я досі тримаю в руці тарілку, але пальці мої заніміли, і я думаю: «Зараз вона вислизне в мене з руки, впаде на підлогу й розіб'ється, й останніми в його житті звуками, які почує той чоловік, що підходить тепер до дверей, буде брязкіт розбитої тарілки та голос Діка Керліса на радіо, котрий співає про Гейнсвільський ліс у цьому смердючому фермерському будинку».

— Не треба, тату, — кажу я знову, благаючи його всім своїм серцем і намагаючись виразити це благання також у своєму погляді.

Скажений Лендон вагається, потім стає до стіни в такому місці, що якщо двері відчиняться (коли двері відчиняться), то його не буде видно за ними. Він ще не встигає туди стати, як у двері стукають. Мені неважко прочитати слова, які нечутно утворюються на його губах, які ледве видно з-під густої щетини: тоді позбудься його, Скуте.

Я підходжу до дверей. Перекладаю тарілку, яку хотів витерти, зі своєї правої руки в ліву й відчиняю двері. Я бачу чоловіка, який там стоїть, із жахливою чіткістю. Працівник фірми ЮС Ґіпсум не дуже високий — зростом близько п'яти футів і семи або восьми дюймів,[87] тобто не набагато вищий за мене, — але він здається мені справжнім апофеозом авторитету у своєму чорному кашкеті, своїх штанях хакі з акуратно випрасуваними гострими складками та в сорочці-хакі, що визирає з-під теплого чорного напівпальта, наполовину розстебнутого. На ньому чорна краватка, а в руці він тримає щось подібне до малої валізки, але якоїсь трохи іншої форми (мине ще кілька років перед тим, як я довідаюся, що існує таке слово, як «портфель»). Він досить опасистий і чисто поголений, з рожевими лискучими щоками. На ногах у нього калоші, але зі змійками, а не пряжками. Я дивлюся на всю цю картину й думаю, що коли десь і був чоловік, який народився для того, щоб бути застреленим на ґанку сільського дому, то це той, якого я бачу перед собою. Навіть одна велика волосина, що стримить із його ніздрі, проголошує, що так, це той самий хлоп'яга, якого провидіння послало сюди, щоб він одержав кулю від чоловіка з ногами-ножицями. Навіть його ім'я, як мені здалося, належить до тих, які ми читаємо під великими газетними заголовками, що волають: жорстоко вбитий.

— Вітаю тебе, сину, — каже він. — Ти, певно, один із хлопців Скаженого. А я Френк Гелсі, з фірми, де працює твій батько. Я там начальник відділу кадрів.