Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Вона підняла слухавку телефону, переконалася, що в ній глухо, й поклала її назад. Вона знала весь подальший хід подій. Здавалося, він був весь час із нею, як солодкий присмак у її роті. Далі — світло, і якщо Аменда не підійде раніше, ніж воно погасне…

Але ось і Аменда — стоїть між альковом розваг і довгою головною кімнатою, несподівано налякана й стара. На стрічці відеомагнітофона дружина тренера скоро пожбурить кавник об стіну, розлютившись тому, що її руки тремтіли й вона не могла налити каву. Лізі не здивувалася, що її власні руки також тремтять. Вона підняла револьвер. Аменда побачила, як вона це зробила, і здавалося, злякалася ще більше. Як леді, що воліла б зараз бути у Філадельфії, якщо взяти до уваги всі обставини. Або жінка в ступорі. «Запізно, Амендо», — подумала Лізі.

— Лізі, він тут?

— Так.

Удалині загуркотів грім, ніби підтверджуючи, що так воно і є.

— Лізі, звідки ти зна…

— Бо він обрізав телефон.

— А мобіль…

— Він у машині. Зараз погасне світло.

Вона дійшла до кінця великого письмового стола з червоного дерева — а й справді, Великий Слон Ідіота, подумала вона, на ньому, либонь, поміститься і довбаний реактивний винищувач, — і зараз до того місця, де стояла її сестра, залишилося не більш як вісім кроків по килиму, поцяткованому брунатно-малиновими плямами її власної крові.

Коли вона дійшла до Аменди, світло ще горіло, й Лізі на мить опанував сумнів. Зрештою, хіба не існувала можливість, що гроза повалила дерево і, падаючи, воно обірвало телефонну лінію?

Авжеж, можливо, але тут ідеться про інше.

Вона спробувала віддати Аменді револьвер. Аменда не хотіла брати його. Він упав на килим, і Лізі напружилася в чеканні пострілу, після якого пролунає зойк Аменди або її власний, коли куля влучить котрійсь із них у щиколотку. Револьвер не вистрелив, а тільки дивився кудись удалину своїм єдиним ідіотським оком. Коли Лізі нахилилася підняти його, вона почула якийсь глухий звук унизу, ніби хтось на щось наштовхнувся або щось повалив. Можливо, картонну коробку, наповнену переважно чистими аркушами — з тих, що поставлені одна на одну.

Коли Лізі знову подивилася на сестру, руки Аменди були притиснуті, ліва поверх правої, до її худих грудей. Обличчя в неї було бліде; очі здавалися темними озерами жаху.

— Я не можу утримати цей револьвер, — прошепотіла вона. — Мої руки… бачиш?

І вона повернула їх догори долонями, показуючи порізи.

— Візьми цю гемонську штуку, — сказала Лізі. — Ти не будеш у нього стріляти.

Цього разу Аменда неохоче стиснула пальці навколо обтягнутого ґумою руків’я револьвера.

— Ти обіцяєш?

— Ні, — сказала Лізі. — Але майже обіцяю.