Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

---

5

---

І тоді він запитує в неї, чи давно Скот хворий і чи бачився він із лікарем до того, як «загострився його нинішній стан». Вона відповідає, що стан у Скота не загострювався. Скот не був хворий. Він десь підхопив невеличкий нежить, і в нього текло з носа протягом останніх десятьох днів, і він трохи покашлював та чхав, але цим, по суті, все й обмежувалося. Він навіть не приймав алерест, хоч і думав, що це алергія, та й вона так само думала. Вона помічала й у себе схожі симптоми, це буває з нею щоразу наприкінці весни та на початку літа.

— А глибокого кашлю в нього не було? — запитує він, коли вони наближаються до сходової площадки п’ятого поверху. — Не було глибокого сухого кашлю, такого, як уранішній кашель курця? До речі, прошу пробачення за наші ліфти.

— Це пусте, — відповідає вона, намагаючись стримувати подих і менше відсапуватися. — У нього був кашель, я вже вам сказала, але дуже легкий. Колись він курив, але покинув багато років тому. — Вона замислюється, пригадуючи. — Думаю, він трохи посилився за останні два дні, й одного разу він розбудив мене вночі…

— Минулої ночі?

— Так, але він випив склянку води, і кашель припинився. — Він відчиняє двері до іншого тихого лікарняного коридору, й Лізі кладе руку йому на плече, щоб зупинити його. — Послухайте, я хочу сказати кілька слів про його виступ, коли він читав уривки зі свого роману, вчора увечері. Були часи, коли Скот міг витримати з півдесятка таких виступів навіть із температурою сто чотири градуси.[76] Він вислуховував чергові оплески, а тоді читав далі. Щоправда, ці дні закінчилися п’ять, а може, сім років тому. Та якби він справді був хворий, я певна, він зателефонував би професорові Міду — деканові англійського факультету і скасував би цей довб… цей клятий виступ.

— Місіс Лендон, на той час, коли ми прийняли вашого чоловіка, він мав температуру сто шість градусів.[77]

Тепер вона змогла відповісти докторові Янцену, з його неправдоподібно юним обличчям, лише поглядом, у якому застиг мовчазний жах і вираз, що не був виразом цілковитої недовіри. З часом картина реальних подій почне формуватися в її голові. Вона знайде чимало доказів у поєднанні з певними спогадами, які були не зовсім поховані і які покажуть їй усе, що їй треба бачити.

Скот летів чартерним рейсом від Портленда до Бостона, а з Бостона до Кентуккі — звичайним. Стюардеса на звичайному рейсі, яка попросила в нього автограф, згодом розповіла репортерові, що містер Лендон кахикав «майже безперервно» і на його обличчі був нездоровий рум’янець. «Коли я запитала, чи з ним усе гаразд, — розповіла дівчина репортерові, — він сказав, що це лише літній нежить, він прийме пару таблеток аспірину й буде о’кей».

Фредерік Борент, аспірант, який зустрічав його літак, теж розповів, що Скот кашляв і попросив заїхати в аптеку й купити пляшечку ніквілу. «Можливо, в мене грип», — сказав він Борентові. Борент відповів йому, що з нетерпінням чекає його читання, й запитав, чи Скот буде на це спроможний. Скот сказав: «Ви будете здивовані».

Борент і справді був здивований. І був у захваті. У захваті була й більшість публіки, яка прийшла на виступ Скота того вечора. Як писала потім Баулінґрінзька «Дейлі Ньюз», своїм читанням він буквально «зачарував слухачів», зупинившись лише кілька разів, щоб легенько відкашлятись, але цей сором’язливий кашель, як усім здавалося, одразу припинявся, коли він ковтав трохи води зі склянки, що стояла біля нього на подіумі. Розмовляючи з Лізі через кілька годин по тому, Янцен висловив свій подив живучістю Скота. І саме його подив, а також слова Скота, які переказав їй декан англійського факультету під час їхньої телефонної розмови, розірвали завісу забуття, якою так ретельно Лізі намагалася затулити деякі зі своїх спогадів, розірвали принаймні на якийсь час. Останніми словами, які Скот сказав Мідові після свого читання й коли почалася урочиста церемонія прийому, були: «Будь ласка, зателефонуйте моїй дружині. Скажіть, що їй, можливо, доведеться вилетіти сюди. Скажіть їй, що я, мабуть, з’їв щось не те після заходу сонця. Це наш сімейний жарт».

---

6

---

Лізі висловлює своє найгірше побоювання юному докторові Янцену, не встигши навіть подумати про те, що каже:

— Скот помре від цього, чи не так?

Янцен вагається, й вона одразу бачить, що, хоч він і дуже молодий, але він — не дитина.

— Я хочу, щоб ви з ним побачилися, — каже він після хвилини, яка здалася їй неймовірно довгою. — І хочу, щоб він побачив вас. Він при тямі, але це може тривати недовго. Ходіть за мною.

Янцен іде дуже швидко. Він зупиняється біля кімнати медперсоналу, і медбрат, який сидить там на чергуванні, підіймає очі від журналу, що він його читав — «Сучасна ґеріатрія». Янцен розмовляє з ним. Розмова відбувається на низьких тонах, але на цьому поверсі дуже тихо, й Лізі виразно чує три слова, які промовляє медбрат. Вони жахають її.

— Він її чекає, — каже медбрат.

У далекому кінці коридору вона бачить двоє зачинених дверей, а над ними напис:

Ізоляційна палата Олтона Знайдіть медсестру, перед тим як увійти Дотримуйтеся всіх заходів остороги Задля вашої безпеки Задля їхньої безпеки Маска й рукавички можуть вам знадобитися

Ліворуч від дверей — зливальниця, де Янцен миє руки й наказує Лізі зробити те саме. На каталці, яка стоїть праворуч, лежать марлеві маски, рукавички з латексу в запечатаних пакетах, жовті торбинки з еластичного матеріалу, які вдягаються на черевики, в картонній коробці з написом НА ВСІ РОЗМІРИ, що надрукований збоку, й акуратний стосик зелених хірургічних халатів.