Розділ «Частина перша Пошуки була»

У цю мить її мало обходило, на скільки часу вони захочуть залишити в себе цю кощаву стерву, яка завдавала їм стільки клопоту, — на одну ніч, на тиждень чи, може, на рік і один день. Яка різниця, що там Аменда прошепотіла біля кухонного столу, коли Лізі опустилася навколішки біля неї? Певно, вона тільки щось буркнула, як і згодом, звертаючись до Дарли. Але навіть якщо вона сказала те слово, яке їй учулося, то невже вона справді хотіла б повернутися в дім Аменди і спати з нею в одній кімнаті та вдихати її божевільні випари, тоді як вона має чудове власне ліжко у себе вдома? Цю паршиву справу слід закрити, моя люба дитино, — сказав би їй Скот.

— Ти тільки пам’ятай, про що ми домовилися, — сказала Дарла. — У тебе був напад божевілля, і ти порізала себе, тому що тебе зрадив твій чоловік. Тепер тобі ліпше. Ти це подолала.

Аменда подивилася на Дарлу поглядом, який Лізі абсолютно не змогла прочитати.

— Так і є, — сказала вона. — Я це подолала.

9

Люди з містечка Свіден, що потрапили в автомобільну аварію, з’явилися незабаром по тому. Лізі не назвала б це сприятливою для них подією, якби хтось із них був тяжко поранений, проте, схоже, такого ні з ким не сталося. Усі вони пересувалися на своїх ногах, а двоє чоловіків навіть сміялися, розмовляючи про щось. Одна дівчина, віком років сімнадцяти, плакала. Вона мала кров у волоссі й соплі на верхній губі. Усього їх було шестеро, майже напевне з двох різних автомобілів, і сильний запах пива було чути від тих двох, які сміялися, й було схоже, що в одного з них вивихнута рука. Цей секстет супроводжували двоє працівників медичної служби, на яких були куртки рятувальників з Іст-Стоунгема, накинуті поверх цивільного одягу, та двоє копів — один із поліції штату, а другий — із кінної поліції округу. Одразу невеличкий приймальний покій пункту невідкладної допомоги став, як здавалося, ущерть набитий людьми. Медсестра, яка назвала Аменду «моя люба», вистромила у двері здивовану голову, а за мить те саме зробив і молодий доктор Мансінґер. Невдовзі по тому дівчина-тінейджер ударилася в істерику, оголосивши всім і кожному зокрема, що мачуха хотіла її вбити. Через кілька хвилин після цього медсестра вийшла, щоб її забрати (Лізі помітила, вона не сказала юній істеричці «моя люба»), а потім Аменда вийшла з кімнати огляду 2, незграбно несучи досить великі тюбики з приписаними їй мазями. З лівої кишені її мішкуватих джинсів стриміли також два або три згорнені рецепти.

— Гадаю, ми можемо їхати, — сказала Аменда тим самим гордовитим тоном великої леді.

Лізі подумала, що це надто добре, аби бути правдою, навіть якщо взяти до уваги відносну молодість лікаря та наплив нових пацієнтів, і її передчуття виявилося правильним. Медсестра вихилилася з дверей кімнати для огляду 1, як машиніст із кабіни локомотива, і запитала:

— Ви, двоє леді, доводитеся сестрами міс Дебушер?

Лізі й Дарла кивнули головами, з винуватим виглядом, як підсудні перед суддею.

— Доктор хоче поговорити з вами якусь хвилину, перш ніж ви підете.

І з цими словами вона сховала голову за дверима, де досі схлипувала дівчина.

З протилежного боку приймального покою двоє чоловіків, від яких пахло пивом, знову зареготали, й Лізі подумала: «Хоч вони й не в ідеальній формі, проте, мабуть, аварія сталася не з їхньої вини». І справді, копи, схоже, зосередили всю свою увагу на блідому хлопцеві приблизно того самого віку, що й дівчина з кров’ю у волоссі. Ще один хлопець розмовляв по телефону-автомату. У нього був глибокий поріз на щоці, який, на думку Лізі, вимагав накладення швів. Третій хлопець чекав своєї черги зателефонувати. У цього третього не було видимих ушкоджень.

Долоні Аменди були змащені якоюсь білою маззю.

— Він сказав, що шви лише розтягуватимуть шкіру, — повідомила вона їм майже з гордістю. — А бинти, я думаю, тут не трималися б. Я маю змащувати руки цією хреновиною — чуєте, як вона смердить? — і тричі на добу промивати їх спеціальною рідиною протягом трьох днів. Він дав мені один рецепт на мазь і другий на рідину. Він сказав, щоб я намагалася згинати руки якомога менше. Порадив брати речі двома пальцями, ось так.

Вона затисла доісторичний примірник газети «Народ» між указівним і середнім пальцем правої руки, трохи підняла його, а потім відпустила.

З’явилася медсестра.

— Доктор Мансінґер тепер може з вами поговорити. З однією або з обома.

Її тон давав зрозуміти, що доктор не мав жодної зайвої хвилини вільного часу. Лізі сиділа з одного боку, поруч з Амендою, Дарла — з другого. Вони подивилися одна на одну через неї. Аменда нічого не помітила. Вона з очевидною цікавістю роздивлялася людей, які були на протилежному боці кімнати.

— Іди ти, Лізі, — сказала Дарла. — Я залишуся з нею.