Розділ «Частина перша Пошуки була»

— Я слухаю.

Слухаю… і стискаю в руках срібну лопату… і чекаю, поки зміниться вітер. Можливо, саме цього я чекаю найбільше. Бо якась зміна наближається. Про це повідомляв їй кожен нерв у її тілі.

— Місус, якийсь час тому до вас приходив один, щоб переглянути папери вашого чоловіка, і я висловлюю вам співчуття за вашу втрату.

Лізі пустила повз вуха ці останні слова.

— Багато людей просили в мене дозволу переглянути папери Скота, відтоді як він помер. — Вона сподівалася, що чоловік на протилежному кінці лінії не почує й не здогадається про те, як калатає її серце. — Я всім говорила одне й те саме: рано чи пізно я поділюся з ними всім…

— Той, про кого я кажу, працює в колишньому коледжі вашого чоловіка, місус. Він вважає свою поведінку цілком логічною, бо рано чи пізно ці папери все одно опиняться там.

Якусь мить Лізі не казала нічого. Вона міркувала про те, як її співрозмовник вимовляє слово чоловік, майже як човік, так ніби Скот був якоюсь екзотичною стравою, тепер спожитою.

І він каже не місіс, а місус. Цей чоловік не зі штату Мен, він не янкі й, мабуть, не дуже освічений, принаймні в тому розумінні, в якому застосовував це слово Скот; вона здогадалася, що «Зак Мак-Кул» ніколи не навчався в жодному коледжі. Вона також подумала про те, що вітер і справді змінився. Вона більше не боялася. Вона була не злякана, а, принаймні на даний момент, сердита. Більш аніж сердита. Розлютована, як ведмедиця.

Низьким, здушеним голосом, якого вона майже не впізнала, вона промовила:

— Вудбоді. Так звуть чоловіка, про якого ви мені кажете, правда ж? Джозеф Вудбоді. Цей сучий син в образі паршивого інкунка.

На протилежному кінці лінії запала коротка пауза. Потім її новий друг сказав:

— Я не зовсім вас розумію, місус.

Лізі відчувала, як наростає в ній гнів, і була рада дати йому волю.

— Я певна, ви чудово мене розумієте. Професор Джозеф Вудбоді, цар інкунків, найняв вас, щоб ви зателефонували мені й спробували мене залякати… але навіщо? Лише для того, щоб я віддала йому ключі до кабінету свого чоловіка й він міг там переглянути рукописи Скота й забрати все, що йому заманеться? Чи він… чи він справді думає… — Вона спробувала зібратися з думками. Це було нелегко. Її гнів був гіркий, але водночас і солодкий, і вона хотіла ним навтішатися. — Скажіть мені тільки одне, Заку. Так або ні. Ви працюєте на професора Джозефа Вудбоді?

— Це вас не стосується, місус.

Лізі не знала, що їй на це відповісти. Вона була геть приголомшена, принаймні на короткий час, нахабством такої відповіді. Скот назвав би це великим-великим пихатим і нікчемним

(вас не стосується)

безглуздям.

— І ніхто мене не наймав нічого робити чи намагатися нічого робити. — Пауза. — Тобто, я хотів сказати, намагатися щось робити. А зараз, місус, я просив би вас стулити вашого рота й послухати. Ви мене слухаєте?

Вона стояла з телефонною слухавкою, притиснутою до вуха, міркуючи над цим «Ви мене слухаєте?», і не сказала нічого.