Розділ «Частина перша Пошуки була»

— Чи, може, Біллі захоче повернутися з Тафтса й узяти на себе догляд за нею? Одним студентом більше чи менше — яка різниця?

— Лізі…

— То що ж ти пропонуєш?

Лізі почула образливий менторський тон у своєму голосі, який вона просто ненавиділа. Це була ще одна прикра річ, яку роблять із людиною гроші після десятьох або двадцятьох років, — вони навіюють переконаність, що ви можете вибратися з будь-якого глухого кута, в який зажене вас життя. Вона пам’ятає, як Скот сказав, що людям не можна дозволяти мати у своїх будинках більш як по два унітази, бо це навіює їм ілюзію величі. Лізі знову подивилася на лопату. Вона сяйнула їй у відповідь своїм блиском. Заспокоїла її. «Ти врятувала його», — сказала вона їй. «Але ти його не встерегла», — сказала вона також. Де ж істина? Вона не могла пригадати. Чи, може, це була ще одна з тих подій, про які вона забула навмисне? Цього вона теж не могла пригадати. Яка кумедія. Яка гірка кумедія.

— Лізі, пробач мені… Я лише…

— Я знаю. — Вона знала тільки, що стомлена, збентежена й засоромлена, що дозволила собі так роздратуватися. — Ми все обміркуємо. Я вже їду. О’кей?

— Атож. — У голосі Дарли почулася очевидна полегкість. — О’кей.

— Цей француз, — сказала Лізі. — Яка нікчема. Добре, що ми позбулися цього сміття.

— Приїзди якнайскоріш.

— Гаразд, їду. До побачення.

Лізі поклала слухавку. Вона пішла в північно-східний куток кімнати і схопила за держално срібну лопату. Їй здалося, вона вперше у неї в руках, і з чого тут було дивуватися? Коли Скот передав її їй, уся її увага була прикута до блискучого срібного совка з викарбуваним на ньому написом, а на той час, коли вона була готова застосувати цю клятущу штуковину, її руки рухалися самі собою… чи так їй здалося. Чи, радше, якась первісна, спрямована на виживання частину її мозку привела їх у рух замість неї, замість Цілком Сучасної Лізі.

Вона провела долонею по гладенькому дереву, відчуваючи приємність від дотику до відшліфованої поверхні, й коли нахилилася, її погляд знову впав на три поставлені один на один ящики з красномовним написом на боці кожного з них, який було зроблено чорним маркером: СКОТ! РАННІ РОКИ! На самому верху стояв ящик, у якому колись зберігався джин «Джилбі», і його краї були просто стулені, але не заклеєні стрічкою. Лізі стерла з ящика порох, дивуючись із того, яким товстим шаром він там лежав, дивуючись усвідомленню того, що руки, які востаннє торкалися цього ящика — які наповнили його, закрили й поклали на два інші ящики, — тепер лежать згорнуті під землею.

У ящику було повно паперів. «Мабуть, рукописи», — подумала вона. На злегка пожовклому титульному аркуші нагорі був напис, зроблений великими літерами, підкреслений і поставлений у самому центрі. Усе це вона одразу впізнала, як упізнала б його усмішку — це був його стиль оформлення титульних аркушів, характерний для нього тоді, коли вона зустріла його в молодості, і який потім ніколи не змінювався. Але сам цей заголовок вона бачила вперше:

Це роман? Чи оповідання? Просто зазирнувши в ящик, це було неможливо визначити. Але тут було не менш як тисяча сторінок, і більшість із них лежала в одному стосику під цим титульним аркушем, а ще більше було напхано обабіч ніби для того, щоб туго напакувати ящик. Якщо йдеться про роман і він весь укладений у цей ящик, то він має бути довшим, аніж «Звіяні вітром». Чи це можливо? Лізі припускала, що так. Скот завжди показував їй свою роботу, коли вона була зроблена, і завжди залюбки показував їй свої твори, які ще були в процесі написання, якщо вона його про це просила (привілей, якого він не надавав більше нікому, навіть своєму постійному редакторові Гарсонові Форею), але якщо вона не просила, він зазвичай тримав усе при собі. А писав він дуже багато до самого дня своєї смерті. Чи в дорозі, чи вдома Скот постійно писав.

Але роман на тисячу сторінок? Не може бути, щоб він про нього навіть не згадав. Можу об заклад побитися, що це тільки оповідання, і, до того ж, воно йому не сподобалося. Але ж у цьому ящику дуже багато списаних аркушів, і тих, які лежать унизу, і тих, які напхані обабіч. Мабуть, це копії його двох перших романів. Або аркуші верстки. Те, що він називав «паперовим сміттям».

Але хіба ж він не відсилав усе своє «паперове сміття» до Пітсбурґа, після того як закінчував його переглядати, для колекції Скота Лендона в їхній бібліотеці? Для того щоб інкунки мали в чому поколупатися, одне слово. І сумнівно, щоб у цих ящиках були складені копії його ранніх рукописів, адже набагато більше копій (зроблених під чорну копірку, з темного періоду їхнього життя переважно) зберігалося у стінних шафах нагорі, позначених написом Склад. І якщо вже вона про це подумала, то що зберігається в закапелках по обидва боки від колишнього курника?

Вона подивилася вгору, так, ніби була Супержінкою і могла знайти відповідь за допомогою свого бачення навколишнього простору в рентгенівському світлі, але саме цієї миті на її письмовому столі знову задзвонив телефон.

4

Вона підійшла до письмового столу і схопила слухавку зі змішаним страхом і роздратуванням… але роздратування в її почуттях було більше. Не можна було виключати — звичайно ж, не можна, — що Аменда вирішила відтяти собі вухо у стилі Ван-Ґоґа або перерізати горло замість робити порізи на руках і стегнах, але щодо цього Лізі мала сумнів. Адже протягом усього свого життя Дарла була сестрою, завжди готовою зателефонувати через три хвилини зі словами я щойно згадала або я забула тобі сказати.

— Що там у тебе, Дарло?