Розділ «Частина перша Пошуки була»

— Леді і джентльмени! — сказав Драпаел протяглим голосом. — Для мене надзвичайно велика приємність відрекомендувати вам пана Скота Лендона, лауреата Пуліцерівської премії за роман «Мощі» і премії Національної Книги — за «Дочку торговця рибою». Він приїхав сюди до нас із далекого штату Мен зі своєю чарівною дружиною Лізою на церемонію врочистого відкриття будівництва — атож, воно нарешті розпочинається — нашої власної біблійтекай Шипмена. Отже, люди, привітаймо нашого дорогого гостя Скота Лендона добрими нешвілськими оплесками!

Публіка зааплодувала одразу соn brio.[3] Чарівна дружина приєдналася до аплодисментів, плескаючи в долоні, дивлячись на Драпаела й думаючи: «Він здобув премію Національної Книги за „Дочку матроса“. Не „торговця рибою“, а „матроса“. І я певна, тобі це відомо. Я певна, ти перекрутив назву книжки свідомо. Чому ти так не злюбив його, ти, дріб’язковий паскуднику?»

Потім її погляд ковзає повз нього, й цього разу вона справді помічає Ґерда Аллена Коула, який стоїть там із тією дивовижною копицею русявого волосся, що спадає йому на очі, в підкасаних до самих ненормально опуклих біцепсів рукавах завеликої для нього білої сорочки. Сорочку він одягнув навипуск, і вона висить майже до білих плям на його джинсах, що протерлися на колінах. На ногах у нього грубі черевики з бічними пряжками. Напевне, ногам у таких черевиках неймовірно жарко, думає Лізі. Замість аплодувати, Білявчик склав свої руки досить манірним жестом, а на його устах грає примарна усмішка, й вони ледь помітно ворушаться, ніби він мовчки молиться. Його погляд прикипів до Скота, й він його не відводить. Цей Білявчик одразу привертає до себе увагу Лізі. Існують хлопці, — а це майже завжди хлопці, — що їх вона сприймає як космічних ковбоїв, прихильних до Скота. Космічні ковбої мають багато чого сказати. Вони прагнуть схопити Скота за руку й сказати йому, що вони розуміють таємні послання, які він зашифровує у своїх книжках; вони розуміють, що насправді його книжки — це путівники, які вказують дорогу до Бога, Сатани або, можливо, до гностичних євангелій. Космічні ковбої люблять поговорити про сцієнтологію або нумерологію, або (в одному з випадків) про космічні вигадки Бріґема Янґа. Іноді вони хочуть поговорити про інші світи. Два роки тому один космічний ковбой подолав автостопом усю відстань від Техасу до Мену, аби поговорити зі Скотом про те, що він називав рештками. Рештки такого виду, вважав він, зазвичай знаходять на безлюдних островах у південній півкулі. Він, мовляв, розуміє, що саме про них Скот писав у своїх «Мощах». Він показав Скотові підкреслені слова, які це підтверджували. Лізі дуже нервувалася, дивлячись на того хлопця — у його погляді вона помітила якусь відсутність, що нагадувала їй стіну, — проте Скот погодився поговорити з ним, почастував його пивом, протягом певного часу розмовляв із ним про кам’яних велетів на острові Пасхи, узяв кілька його памфлетів, підписав хлопцеві свіжий примірник «Мощей», і той поїхав додому, радісний і щасливий. Щасливий? Та він мало не танцював в ідіотській атмосфері, що оточувала генія. Коли на Скота находить, він стає дивовижним. Іншого слова тут не добереш.

Думка про близький акт насильства — про те, що Білявчик незабаром націлить на її чоловіка «Марка Девіда Чепмена», — не приходить у голову Лізі. «Мій розум не був на це налаштований, — могла б вона сказати згодом. — Мені лише не сподобалося, як ворушаться його губи».

Скот відповідає на оплески — і на кілька хрипких осудливих вигуків — знаменитою усмішкою Скота Лендона, яка з’являлася на мільйонах книжкових палітурок, не прибираючи ногу з ідіотської лопати, тоді як її совок повільно вгороджується в привезену сюди землю. Він дозволяє, щоб оплески лунали упродовж десятьох або п’ятнадцятьох секунд, керуючись інтуїцією (а вона в таких випадках підводить його рідко), потім заспокійливо махає рукою. І оплески стихають. Одразу. Просто дивовижно. Тиша вмить западає така, аж стає трохи моторошно.

Коли він починає говорити, голос його звучить далеко не так гучно, як голос Драпаела, але Лізі знає, що навіть без мікрофона й без гучномовця на батарейках (відсутність того й того на цій церемонії, певно, пояснювалася чиїмось недоглядом) він долетить до найдальших рядів натовпу. Бо натовп напружує слух, щоб не пропустити жодного його слова. Адже до них прийшов Славетний Чоловік. Мислитель і Письменник. Зараз він почне розкидати серед них перли мудрості.

«Перли перед свиньми, — подумала Лізі. — Перед спітнілими свиньми цього разу». А проте хіба батько не сказав їй одного разу, що свині не пітніють?

Стоячи навпроти неї, Білявчик відгортає з гарного білого лоба своє скуйовджене волосся. Його руки так само білі, як і лоб, і Лізі думає: «Цей кабанчик, певно, не дуже любить виходити з дому. Такий собі домашній свин, чом би йому ним і не бути? Адже у нього в голові надто багато химерних ідей, які треба оберігати».

Вона переносить вагу тіла з однієї ноги на другу, й шовкова тканина трусиків аж заскрипіла в розколині її гепи. О, прокляття! Вона знову забуває про Білявчика, намагаючись прикинути, чи зможе вона… поки Скот там розбалакує… дуже обережно, дуже непомітно…

Але в ній одразу озивається добропорядна дама. Вона промовляє три суворі слова, які не терплять заперечення: «Ні, Лізі. Чекай».

— Я тут не для того, щоб читати вам проповідь, — каже Скот, і Лізі впізнає голос Ґаллі Фойла, головного персонажа з книжки Елфреда Бестера «Зорі освітлюють мені шлях», його улюбленого роману. — Надто спекотно, щоб слухати проповіді.

— А ти лиш просвіти нас, Скоте! — радісно й гучно вигукує хтось у шостому чи сьомому ряді, з боку паркувального майданчика.

— Не можу, брате, — відповідає йому Скот. — Транспортери зламалися, й у нас немає кристалів літія.

Публіка, яка вперше почула цю фразу і якій вона здалася дуже влучною (Лізі чула її щонайменше разів п’ятдесят), висловлює своє схвалення ревом і оплесками. Білявчик, стоячи навпроти неї в натовпі, посміхається тонкою, не зрошеною потом посмішкою і хапає свій делікатний лівий зап’ясток довгими пальцями своєї правої руки. Скот знімає ногу з лопати, не з таким виразом, ніби йому набридло там її тримати, а так, ніби — принаймні на дану мить — він знайшов для неї інше застосування. І, здається, справді-таки знайшов. Лізі дивиться на чоловіка не без зачарування, бо бачить його перед собою в усьому його блиску — він просто став махати нею.

— Сьогодні тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмий рік, і світ провалюється в темряву, — каже він.

Він ковзає своїми не туго стиснутими пальцями по дерев’яному держалні церемоніальної лопати, срібний совок на мить віддзеркалює в очі Лізі пучок сонячного проміння, а потім майже ховається за рукавом легкого літнього піджака Скота. Тримаючи тепер церемоніальну лопату за совок, він застосовує тонке дерев’яне держално як указівку, тицяючи ним у лихо й трагедію, які висять у навколишньому повітрі.

— У березні Олівера Норта та віце-адмірала Джона Пойндекстера було звинувачено у змові — такий ми маємо чудовий світ Іран-Контра, де гармати керують політикою, а гроші керують світом.

У Гібралтарі працівники безпеки Повітряної Служби Британії вбивають трьох неозброєних членів ІРА. Мабуть, їм слід змінити гасло ПСБ з «Хто відважний — перемагає» на «Стріляй спочатку — запитуй потім».

У натовпі почувся сміх. Роджер Драпаел, схоже, страждає від спеки і збитий з пантелику цією несподіваною лекцією, але Тоні Еддінґтон нарешті починає робити нотатки.

— Або візьмімо нас. У липні ми помиляємось і збиваємо іранський пасажирський літак, у якому було двісті дев’яносто цивільних осіб. Шістдесят шість із них були дітьми.