Розділ «Частина перша Пошуки була»

Вона ніяк не може забути про дзеркало, про те клятуще розбите дзеркало. Ці думки так обсіли її, що вона зовсім неспроможна думати про те, як би їй хотілося заховатися від спеки.

Лізі стоїть позаду Скота й трохи від нього праворуч, скромно склавши перед собою руки, дивлячись, як він балансує на одній нозі, а другою натискає на плече ідіотської маленької лопати, що наполовину занурилася у м’яку землю, яку спеціально привезли сюди для церемонії. День безумно спекотний, божевільно вологий, божевільно паркий, а досить великий натовп, який тут зібрався, тільки погіршує ситуацію. На відміну від офіційних осіб, роззяви не прийшли сюди, вдягнені у свої найліпші костюми, та навіть у своїх джинсах, шортах і тенісках вони також навряд чи розкошують у цьому насиченому вологою гарячому повітрі, Лізі все одно їм заздрить, стоячи перед юрбою, бо почуває себе так на цій полудневій спеці, типовій для штату Теннессі, ніби підсмажується в розжареній духовці. Просто стоячи нерухомо, у своєму найліпшому літньому одязі, вона знемагає від спеки й тривоги, адже знає, що незабаром піт виступить чорними колами на її світло-брунатному лляному топі, який вона носить поверх бюстгальтера з голубими півкулями. Вона навмисно вдягає в жарку погоду завеликий бюстгальтер, та однаково він уже так люто кусає її в цицьки, що годі витерпіти. Щасливі то були дні, люба моя дитино.

А тим часом Скот і далі балансує на одній нозі, тоді як його волосся, занадто довге на потилиці, — його конче треба було б підстригти, вона знає, що він дивиться в дзеркало й бачить перед собою рок-зірку, а вона бачить лише брудного волоцюгу з пісні Вуді Ґатрі, — майорить у подмухах гарячого вітру. Він має спортивний вигляд, і фотограф ходить навколо, обираючи найзручнішу точку для знімання. До дідька добрий спортивний вигляд. Ліворуч від нього стоїть хлоп’яга на ім’я Тоні Еддінґтон, який має намір описати всю цю ідіотську радісну церемонію для тієї чи тієї кампусної газетки, а праворуч — представник англійського факультету на ім’я Роджер Драпаел. Драпаел — один із тих людей, які здаються старшими, ніж вони є, і не тільки тому, що втратили багато волосся й наїли чимале черево, а й тому, що завжди створюють навколо себе важку, майже задушливу атмосферу. Навіть його жарти нагадують Лізі усне зачитування пунктів страхового полісу. Ще погіршує становище той факт, що Драпаел не любить її чоловіка. Лізі відчула його ставлення одразу (це було неважко, адже більшість чоловіків почувають те саме), і в такий спосіб знайшла ту точку, на якій могла зосередити свою стурбованість. Бо вона стурбована, глибоко стурбована. Вона намагається переконати себе в тому, що до цього спричинилася лише висока вологість та хмари, які купчаться на заході, провіщаючи надвечір сильні грози, а може, навіть торнадо; усе, що пов’язане з низьким атмосферним тиском. Але барометр не показував низького тиску в штаті Мен, коли вона підвелася з ліжка сьогодні вранці за чверть до сьомої; уже стояв чудовий літній ранок, сонце, яке щойно виглянуло з-за обрію, мерехтіло в трильйонах росинок на траві між будинком і кабінетом Скота. На небі не було жодної хмарки, погода була такою, яку старий Денді Дейв Дебушер назвав би «справжня яєшня дня». Але в ту мить, коли її босі ноги доторкнулися до дубових дощок підлоги у спальні, а думки повернулися до сьогоднішньої поїздки в Нешвіл — від’їзд до Портлендського аеропорту о восьмій, відліт до Дельти о пів на десяту, — її серце провалилося в моторошне відчуття жаху, а її порожній уранці шлунок, зазвичай лагідний і спокійний, зашумував невмотивованим страхом. Вона вітала ці відчуття з подивом і тривогою, бо зазвичай любила подорожувати, а надто зі Скотом: обоє в такі години приязно сиділи поруч, вона зі своєю розкритою книжкою, він — зі своєю. Іноді він читав їй якийсь уривок зі своєї, а іноді було навпаки. Іноді її опановувало відчуття його присутності, вона підводила погляд і шукала його очі. Його врочистий погляд. Ніби вона досі була для нього таємницею. А іноді літак потрапляв у турбулентні потоки, і це їй подобалося також. Було схоже на катання на каруселі під час ярмарку в Топшемі, коли вона та її сестри ще були юними, на Божевільних Чашах або на Дикій Миші. Скот також ніколи не був проти цих турбулентних інтерлюдій. Їй запам’ятався один випадок особливо шаленого розгулу стихій, коли підлітали до Денвера, — ураганний вітер, удари грому, невеличкий турбовентиляторний літак місцевої авіалінії «Мертва голова» в розбурханому небі — і як вона побачила, що Скот весело підстрибує на своєму сидінні, як малий хлопчик, якому припекло пісяти, побачила ту божевільно-щасливу усмішку на його обличчі. Навпаки, Скот боявся, коли політ проходив дуже гладко, як іноді бувало в середині ночі. Іноді він говорив — цілком зрозуміло, навіть усміхаючись, — про те, що йому бачилося на екрані вимкненого телевізора. Або в келишку, якщо нахилити його під правильним кутом. Їй ставало страшно, коли він починав таке говорити. Тому, що це була божевільна маячня, і тому, що вона почасти знала, про що він каже, навіть якщо їй не хотілося цього знати.

Тому не низькі показники атмосферного тиску стурбували її того ранку й, безперечно, не перспектива ще однієї подорожі в літаку. Але в туалетній кімнаті, коли вона простягла руку, щоб увімкнути світло над зливальницею, — а вона робила це без будь-яких інцидентів чи пригод протягом усіх вісьмох років, коли вони жили в Шуґар Топ, на Гіл-роуд, що дорівнювало приблизно трьом тисячам днів, за винятком часу, проведеного в подорожах, — тильним боком долоні вона зачепила склянку з їхніми зубними щітками, яка впала на кахляну підлогу, де розбилася приблизно на три тисячі ідіотських скалок.

— Розтуди його так, скло паскудне! — вигукнула вона, наполохана й роздратована цією несподіванкою… бо вона не вірила у віщі ознаки та лихі прикмети, ані Лізі Лендон, дружина письменника, ані маленька Лізі Дебушер із вулиці Саббатус у Лісбон Фолз. Прикмети були для дикунів-ірландців.

Скот, який щойно повернувся до спальні з двома філіжанками кави і тарілкою з намащеними маслом грінками, став як укопаний.

— Що ти розбила, люба дитино?

— А ту каку, яка випала в собаки! — сказала Лізі з люттю в голосі й сама собі здивувалася.

Адже це була одна з приказок бабусі Дебушер, а бабуся Дебушер, поза всяким сумнівом, вірила у знаки та ознаки, але ця стара бабуля простягла ноги, ще коли Лізі навряд чи виповнилося й чотири роки. Невже було можливо, щоб Лізі взагалі її пам’ятала? Але скидалося на те, що так, бо коли вона стояла там, дивлячись на скалки розбитої склянки, точне формулювання цієї прикмети пролунало в її вухах, вимовлене надтріснутим від тютюну голосом бабулі Дебушер… і воно знову пролунало тепер, коли вона стоїть і милується спортивним виглядом свого чоловіка в його надзвичайно легенькому літньому спортивному піджаку (крізь який, проте, незабаром проступлять під пахвами чорні плями від поту).

— Розбите скло вранці — розбиті серця увечері.

Це теж був улюблений вислів бабусі Дебушер, що його запам’ятала принаймні одна маленька дівчинка ще до того дня, як бабуся Дебушер, захрипівши, впала, коли пішла годувати курей, тримаючи у фартусі корм для синьошийок, а на плечі торбину зі шкаралупками від букових горішків.

Ось так.

Справа була не у спеці, не в переїзді і не в тому бевзі на ім’я Драпаел, який прийшов зустрічати їх та вітати лише тому, що декан англійського факультету лежав у лікарні після термінової операції з видалення жовчного міхура, яка відбулася вчора. Ні, справа була… в паскудній… розбитій склянці для зубних щіток у сполученні з давно померлою бабусею-ірландкою. І найкумедніше (як згодом сказав їй Скот), що цього було якраз досить для того, аби її нерви напружилися до краю. Аби вивести її з рівноваги принаймні наполовину.

Іноді, сказав він їй незабаром по тому, говорячи з лікарняного ліжка (о, йому було неважко все обміркувати після кількох безсонних, заповнених думками ночей), говорячи тим своїм новим, свистячим, напруженим голосом, іноді того, чого якраз досить, буває і цілком досить. Як говориться у відомій приказці.

4

Роджер Драпаел мав сьогодні свою частку головного болю, Лізі це знає, хоч це анітрохи не додає йому привабливості в її очах. Якщо й існував заздалегідь опрацьований сценарій церемонії, професорові Геґстрому (тому самому, який пережив напад гострого болю в зоні жовчного міхура) після операції було не до того, щоб розповісти його Драпаелу чи нехай там кому. Таким чином, Драпаел мав у своєму розпорядженні не більше дня для того, щоб підібрати виконавців на всі необхідні ролі в церемоніалі зустрічі письменника, і він примудрився підібрати таких, до яких Скот відчув моментальну неприязнь. Коли невеличка група офіційних осіб покинула Інмен-Хол і вирушила в коротку подорож під палючим сонцем до місця закладин майбутньої бібліотеки Шипмена, Драпаел сказав Скотові, що вся церемонія відбудеться усно. Скот добродушно стенув плечима. Його це абсолютно влаштовувало. Усне спілкування — це був спосіб життя для Скота Лендона.

— Я вас відрекомендую, — сказав чоловік, про якого Лізі в подальші роки думатиме як про спеченого на південному сонці паскудника.

Він сказав це, коли вони йшли до обпаленої ділянки землі, що мерехтіла під сонцем, де мала бути збудована нова бібліотека (у вимові Драпаела це звучало як біблійтекай). Фотограф, якому було доручено зафіксувати сьогоднішню церемонію для безсмертя, вистрибував навколо, клацаючи і клацаючи камерою, заклопотаний, як комар. Лізі побачила прямокутник свіжої брунатної землі недалеко попереду, розміром десь дев’ять на п’ять футів, як їй здалося, й розпушеної цього ранку, судячи з її кольору, який тільки щойно почав блякнути. Ніхто не здогадався зробити над цим місцем навіс. І вже поверхня свіжорозритого ґрунту набула сіруватого лискучого кольору.

— Нехай би ліпше це зробив хтось інший, — зауважив Скот.

Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнів, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зітхнувши, він продовжив: