Розділ «Учень Диявола»

Джудiт (суворо). Що ти хотiла сказати?

Ессi (майже плаче). Тiльки... тато мiй — теж був контрабандистом i... (Хтось стукає в дверi).

Джудiт. Починають збиратися. Пам’ятай, Ессi, всi тiтчинi накази i будь хорошою дiвчиною.

Крiстi вносить до кiмнати пiдставку, на якiй стоїть скляна клiтка з пташиними опудалами, та чорнильницю i ставить те i друге на стiл.

Доброго ранку, мiстере Даджен. Вiдчинiть, будь ласка, дверi: гостi прийшли.

Крiстi. Доброго ранку. (Вiдчиняє вхiднi дверi).

Тим часом надворi зовсiм розвиднiлось i стало теплiше. Андерсон, що заходить першим, залишив удома свiй плащ. Разом з ним прийшов стряпчий Хоукiнз, рухлива людина середнього вiку у брунатних гетрах, щоб їздити верхи, та у жовтих штанах; вiн схожий водночас i на сквайра, i на стряпчого. Вiн та Андерсон по праву входять першими як представники вчених професiй. Далi сунуть родичi: на чолi йде старший дядько — Вiльям Даджен, незграбний здоровань з носом, як огiрок. За столом вiн, напевно, не поводиться, як аскет. Його одяг та його боязка жiнка не схожi на одежу та дружину заможної людини.

Молодший дядько Тайтес Даджен — маленький, сухорлявий чоловiчок, що нагадує фокстер’єра поруч зi своєю огрядною жiнкою, яка явно пишається своїм багатством; видно, що обоє вони не знають такої матерiальної скрути, як Вiльямова родина.

Хоукiнз одразу швидко йде до столу i сiдає на найближчий до канапи стiлець, бо саме там Крiстi поставив чорнильницю. Свiй капелюх вiн ставить поруч себе на пiдлозi i дiстає духiвницю. Дядько Вiльям наближається до камiна i, ставши спиною до вогню, грiє поли свого сюртука, залишивши мiсiс Вiльям самотньо стовбичити бiля дверей. Дядько Тайтес, який у сiм’ї має репутацiю жiночого кавалера, визволяє її з цього нiякового становища i, вiльною рукою взявши пiд руку, проводить до канапи, де вони й сiдають утрьох: двi його дами та сам вiн посерединi. Андерсон, повiсивши на вiшалку свiй капелюх, вичiкує на хвилину, коли можна буде перемовитися словом з Джудiт.

Джудiт. Вона зараз прийде. Попроси їх зачекати. (Стукає у дверi до спальнi. Дiставши вiдповiдь, вiдчиняє дверi i входить туди).

Андерсон (сiдаючи до столу напроти Хоукiнза). Наша бiдна, приголомшена горем сестра зараз вийде до нас. Чи всi вже зiбралися?

Крiстi (бiля вхiдних дверей, якi вiн щойно замкнув). Усi, крiм Дiка.

Непорушнiсть, з якою Крiстi згадує вiдщепенця родини, вражає моральнi почуття всiх її представникiв. Дядько Вiльям кiлька разiв повiльно хитає головою. Мiсiс Тайтес судорожно хапає носом повiтря. Її чоловiк бере слово.

Дядько Тайтес. Сподiваюсь, вiн зробить нам ласку i не прийде. Сподiваюсь.

Усi Даджени пошепки погоджуються з ним, крiм Крiстi, що йде до вiкна i зупиняється там, когось виглядаючи. Хоукiнз посмiхається з таким таємничим виглядом, нiби йому вiдомо щось таке, що зразу примусило б їх заспiвати iншої, якби вони про це дiзналися. Андерсон нервується: вiдчувати приємнiсть урочистих родинних зборiв, а надто з нагоди смерти, — не в його натурi. У дверях спальнi з’являється Джудiт.

Джудiт (м’яко, але виразно). Друзi, мiсiс Даджен.

Вона бере стiльця, що стояв бiля камiна, i ставить його для мiсiс Даджен, яка виходить iз спальнi вся в чорному, тримаючи бiля очей чисту хусточку. Всi, крiм Ессi, пiдводяться. Мiсiс Тайтесi мiсiс Вiльям, витягнувши з кишенi такi ж самi чистi хусточки, плачуть. Момент дуже зворушливий.

Дядько Вiльям. Сестро, може, вам полегшає, якщо ми помолимося?

Дядько Тайтес. Або проспiваємо гiмн?

Андерсон (досить поквапливо). Я вже вiдвiдав нашу сестру сьогоднi вранцi, друзi. У серцях своїх благаймо благословення вiд Господа.