Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

І серце знов таке сумне,

Та дяка музам — від розпуки

Вони врятовують мене.

І я стаю клубком емоцій,

Натхнення будить апетит,

Я їм не згірше, ніж їв Муцій,

Уява до небес летить.

Поезіє! Висока втіхо

В найтяжчім горі й боротьбі,

Хай вірші сипляться, як з міха,

Всім геній, я — слуга тобі!

«О Муре!» — шепчуть палко дами,

«Наш Муре! — юнаки кричать, —

Мурчи нам, вічно будь із нами,

На всіх лиши свою печать!»

Складання віршів мало таку цілющу дію, що я не міг обмежитись самою цією поезією, а створив їх кілька, одну за одною, так само легко й так само вдало. Найкращі з них я навів би тут ласкавому читачеві, коли б не мав наміру, додавши до них ще чимало жартів та експромтів, які я написав на дозвіллі й від яких мало не лускаю зі сміху, видати їх під спільною назвою «Твори, що вилилися з серця в години натхнення». Не втримаюсь і похвалю себе за те, що навіть у місяці юності, коли в мені ще не перешуміла буря пристрастей, ясний розум і тонке почуття міри завжди перемагали неприродний спалах п’янкого захоплення. Отож і тепер мені пощастило остаточно погамувати в собі раптове кохання до прекрасної Міни. Спокійно поміркувавши, я визвав, що в моєму становищі ця пристрасть трохи нерозважна; крім того, я довідався, що Міна, хоч з вигляду скромна й невинна, була зухвалою, впертою істотою і за певних обставин могла видряпати очі найчемнішим юнакам-котам. Та щоб знов не піддатися пристрасті, я старанно уникав зустрічі з Міною, а що безпідставні претензії Кицькиць та її екзальтація відлякували мене ще дужче, я, щоб не натрапити на жодну з них, сидів самотою у своїй кімнаті й не виходив ні в льох, ні на горище, ні на дах. Господареві, мабуть, подобалась така моя поведінка, він дозволяв мені сидіти позад нього на спинці крісла, коли щось читав за письмовим столом, і я, витягнувши шию, заглядав через його плече в книжку. Так ми, тобто, я й господар, простудіювали разом чимало гарних книжок, наприклад: «De prodigiosis naturae et artis operibus, talismanes et amuleta dictis»[311] Арпе[312], «Зачарований світ» Бекера[313], «Книгу вікопомних подій»[314] Франческо Петрарки та інші. Ця лектура дуже мене розважила й спонукала мій дух до нового злету.

Одного разу, коли господаря не було вдома, сонце світило так весело, а весняні пахощі так приємно лилися крізь відчинене вікно, що я забув про свої наміри і вийшов погуляти на дах. Та тільки-но я там опинився, як відразу ж помітив Муцієву вдову, що виходила з-за димаря. З ляку я наче прикипів до місця, вже уявляючи собі, як на мене градом посипляться докори й благання. Як же я помилився! Слідом за вродливою вдовою йшов юний Гінцман і розсипався перед нею в солодких компліментах. Кицькиць зупинилась і ласкаво відповіла йому. Вони зустрілися з явною ніжністю, потім швидко пройшли повз мене, не привітавшись і навіть не глянувши в мій бік. Мабуть, юному Гінцманові було соромно переді мною, бо він опустив голову й дивився вниз, зате легковажна кокетлива вдова кинула на мене глузливий погляд.

Кіт в усьому, що стосується його психічного єства, все-таки немудре створіння. Хіба не могла, не повинна була мене втішити та обставина, що Муцієва вдова знайшла собі коханця збоку? А проте я не міг побороти в собі якоїсь внутрішньої досади, вельми схожої на ревнощі. Я заприсягнувся ніколи більше не з’являтися на даху, де, здавалось мені, зазнав тяжкої образи. Натомість я тепер часто стрибав на підвіконня, грівся на сонечку, дивився задля розваги на вулицю й поринав у глибокі міркування, таким чином поєднуючи приємне з корисним.

А міркував я про те, чому мені ще ніколи не спадало на думку з власної волі посидіти перед дверима або погуляти по вулиці, як у мене на очах без страху й ніяковості гуляло багато котів. Я уявляв собі ті прогулянки як щось надзвичайно приємне і був переконаний, що тепер, коли я став цілком дорослий і здобув неабиякий життєвий досвід, про ті небезпеки, які мені загрожували, коли доля кинула мене, незрілого хлопчака, в світ, не може бути й мови. Отож я спокійно зійшов сходами вниз і для початку сів на порозі, де пригрівало сонце. Певна річ, я прибрав таку позу, що кожен відразу впізнав би в мені освіченого, добре вихованого кота. Сидіти перед дверима мені було невимовно приємно. Поки гаряче сонячне проміння пригрівало мені спину, я зігнув лапу й заходився старанно вмивати вуса й бороду. Кілька дівчаток, які, мабуть, ішли зі школи, бо несли чималі ранці з застібками, не тільки з великим задоволенням дивилися на моє вмивання, але й дали мені шматочок булки, за що я з властивою мені галантністю подякував їм.

Я більше грався їхнім подарунком, ніж справді намірявся його з’їсти, та який же мене пойняв жах, коли зненацька гучне гарчання перебило мені розвагу й переді мною вродився могутній дідуган, дядько Понто, пудель Скарамуш. Я хотів прожогом чкурнути від дверей, проте Скарамуш гукнув мені: