Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Тієї миті задзвонили дзвони, вістуючи, що зараз будуть урочисто приймати брата Кипріяна в орден святого Бенедикта.

Крейслер рушив до церкви разом з отцем Гілярієм, який з боязким bibendum quid ще встиг допити вино в своєму келиху. З вікна в коридорі, яким вони йшли, можна було зазирнути в покої абата.

— Гляньте, гляньте! — вигукнув отець Гілярій і потяг Крейслера до вікна.

Клейслер зазирнув у покої і побачив ченця, з яким абат про щось палко розмовляв. Обличчя його аж стало темне, так почервоніло. Нарешті він опустився навколішки, і чернець благословив його.

— Хіба я не мав слушності, — тихо спитав Гілярій, — хіба я не мав слушності, коли казав, що в цьому чужому ченцеві, який, мов сніг на голову, з’явився в нашому абатстві, є щось дивне, незвичайне?

— Так, — відповів Крейслер, — так, цей Кипріян справді якийсь особливий чернець, і я не здивуюсь, якщо незабаром виявиться, що певні події пов’язані між собою.

Отець Гілярій приєднався до братів, що врочистим походом простували до церкви. Спереду несли хрест, а обабіч ішли послушники з засвіченими свічками й хоругвами.

Коли абат з чужим ченцем поминали Крейслера, той з першого погляду впізнав у тому ченці юнака з картини, якого воскресила Свята Діва. Та зненацька йому сяйнув ще один здогад. Він кинувся нагору до своєї кімнати й витяг з шухляди портрет, якого йому дав майстер Абрагам. Так, він не помилився! Це був той самий юнак, але молодший, здоровіший і в офіцерському мундирі. Коли ж

---

Розділ четвертий 

---

Корисні наслідки вищої культури. Місяці дозрілого чоловіка

(М. п. д.) Зворушлива Гінцманова промова, поминки, прекрасна Міна, віднайдена Кицькиць, танок — усе це викликало в моїх грудях бурю найсуперечливіших почуттів, тож я, як кажуть у буденному житті, не знав, де дітись, і з безмірної душевної тривоги ладен був опинитися в льоху, в могилі, як мій приятель Муцій. Мені дійсно було дуже погано, і я просто не знаю, що зі мною сталося б, якби в мені не жив справжній, високий поетичний дух, що відразу щедро обдарував мене віршами, які я не забув записати. Божиста велич поезії виявляється насамперед у тому, що складання віршів, — хоч рима інколи виганяє з тебе сім потів, — дає дивовижну душевну втіху, яка переборює кожне земне страждання, навіть, кажуть, голод і біль зубів. Хтось, коли смерть забирає в нього батька, матір, дружину, як і належить у таких випадках, сам мало не помирає з розпуки; проте думка про чудову жалобну пісню, що вже снується в його душі, завжди дає йому розраду, він знов одружується тільки задля того, щоб мати надію ще раз спізнати таке трагічне натхнення.

Ось ті вірші, що правдиво, з дійсно поетичною силою віддають мій стан і перехід від страждання до радості:

Хто бродить під склепінням темним

В похмурій льоху самоті?

Хто квилить голосом стражденним:

«Нема назад мені путі!»

Там друга вірного могила,

Живого в пам’яті моїй,

Хоч його душу пітьма вкрила,

Я вічність обіцяю їй!

Та ні, це квилить не примара,