Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— І вже ж таки, — заперечив Крейслер, — і все ж таки, ще раз кажу, мені не подобається тут ні шапка, ні шабля, ні шаль, ні стіл і стілець, я хотів би, щоб художник забрав усе це з переднього плану, а на себе накинув мантію замість сурдута. Скажіть самі, ваша велебність, чи могли б ви уявити священну історію в сучасних костюмах, святого Йосифа в байковій куртці, Спасителя у фраці, Святу Діву в бантах і з турецькою шаллю? Не видалося б це вам негідною, навіть бридкою профанацією найвеличнішої теми? А проте й давні майстри, особливо німецькі, зображали біблійні та євангельські історії в костюмах своєї доби, і було б цілком хибно стверджувати, що той одяг більше пасував для мальовничого відтворення теми, ніж теперішній, який справді, за винятком деякий жіночих суконь, безглуздий і немальовничий. Але багато й давніших мод доходили до перебільшень, я б сказав, до страхітливих перебільшень, — згадаймо ті дзьобаті черевики з закрученими догори на цілий лікоть носаками, ті роздуті шаровари й камзоли з розрізами на рукавах. А як спотворювали обличчя й поставу багато жіночих уборів, що їх можна побачити на давніх портретах, де молоді, квітучі дівчата, справжні красуні, тільки через свій одяг здаються старими, похмурими матронами! І все-таки ті картини напевне нікого не відштовхували.

— Тепер, любий мій Йоганнесе, — мовив абат, — тепер мені буде легко кількома словами показати вам відмінність давньої побожної доби від теперішньої зіпсованої. Бачите, історії святого Письма так впліталися в людське життя, я б сказав, так зумовлювали його, що кожен вірив: чудеса стаються в нього на очах і предвічна сила будь-коли може явити нове чудо. Тому священна історія, до якої звертався своїми думками побожний художник, поставала перед ним як сучасність; він бачив, як на людей, що його оточували, сходила Божа благодать, і малював їх на картині такими, як знав у житті. Для наших часів ті історії — щось дуже далеке, вони ніби існують самі собою і не стають часткою сучасності, тільки ще невиразно живуть у спогаді, і художник даремне шукає їхнього живого втілення, бо, — хай він навіть не признається в цьому сам собі, — його внутрішні чуття притуплені земною суєтою. Виходячи з цього, банально й смішно закидати давнім художникам незнання костюмів: мовляв, через те незнання вони на своїх картинах зображали тільки сучасний їм одяг; так само смішно, коли наші молоді художники намагаються одягти святих у найхимерніше, позбавлене будь-якого смаку вбрання середньовіччя, — цим вони тільки засвідчують, що не спостерігали безпосередньо в житті того, що хочуть зобразити, а задовольнились відтворенням його на картинах давніх майстрів. Саме тому, любий мій Йоганнесе, що наша доба надто спрофанована, щоб не сказати більше: що вона перебуває в огидній суперечності з тими святими легендами, саме тому, що ніхто не здатен уявити ці чудеса серед нас, — саме тому, звичайно, зображення їх у наших теперішніх костюмах здалося б нам несмаком, спотворенням і навіть блюзнірством. Та якщо всемогутній захоче, щоб на наших очах справді сталося чудо, то було б неприпустимо міняти сучасний костюм на стародавній; так само й сучасні молоді художники, якщо вони хочуть знайти для себе опору, повинні, зображаючи давні події, одягати свої постаті в тодішні костюми, наскільки вони їм відомі. Отож кажу ще раз: добре зробив автор цієї картини, що наголосив на її сучасності, і саме ті предмети, які вам, любий Йоганнесе, здалися недоречними, сповнюють мене побожним, святобливим тремтінням, бо я ніби сам заходжу в тісну кімнатку будинку в Неаполі, де лише кілька років тому сталося чудо і той юнак прокинувся з вічного сну.

Абатові слова навіяли Крейслерові різні думки; багато в чому він погоджувався зі своїм співрозмовником, а проте вважав, що про високу побожність давньої доби й зіпсованість теперішньої устами абата аж надто явно говорив чернець, який вимагає знамень, чудес, екстазу і справді бачить їх; натомість чистій дитячій вірі, якій чужий судомний екстаз запаморочливого культу, не потрібні ані чудеса, ані знамення, щоб плекати в собі справжні християнські чесноти, і саме ці чесноти не перевелися на землі, бо якби таке дійсно сталося, то всемогутній Бог, зрікшись нас і віддавши на поталу похмурому демонові, не захотів би ніякими чудесами навертати нас на праведний шлях.

Але про ці свої міркування Крейслер не сказав абатові, а й далі мовчки дивився на картину. І чим уважніше він приглядався до неї, тим виразніше проступали риси вбивці на задньому плані, і врешті він переконався, що живим прототипом його був не хто інший, як княжич Гектор.

— Мені здається, — мовив він, — мені здається, ваша велебність, що там на задньому плані я розгледів відважного вільного стрільця, який полюбляє полювати на шляхетну дичину, тобто на людину. Він полює на неї різними способами. Цього разу, як я бачу, він вийшов на лови з чудовим, добре відшліфованим капканом і не дав маху, але з вогнепальною зброєю в нього справи гірші, бо недавно, полюючи на прудкого оленя, він ганебно схибив. Мені справді дуже кортить знати curriculum vitae[303] цього завзятого мисливця або хоч витяги з нього, які підказали б мені, де ж, власне, моє місце і чи не варто мені негайно звернутися до Пресвятої Діви, бо, мабуть, і мені потрібна охоронна грамота.

— Почекайте, — відповів абат, — почекайте трохи, капельмейстере! Я б здивувався, якби скоро для вас не з’ясувалося чимало з того, що тим часом сховане в пітьмі. Багато ще ваших бажань, про які я аж тепер довідався, можуть, на радість вам, сповнитись. Дивно, — так, це вже я можу вам сказати, — досить дивно, що в Зіггартсгофі так помиляються щодо вас. Майстер Абрагам, мабуть, єдиний, хто заглянув у вашу душу.

— Майстер Абрагам?! — вигукнув Крейслер. — Ви його знаєте, ваша велебність?

— Ви забули, — засміявся абат, — ви забули, що наш чудовий орган свою нову вдосконалену форму завдячує мистецтву майстра Абрагама. Та майбутнє ще не одним здивує вас. Тільки будьте терплячі, і чекатимете ви не дарма.

Крейслер попрощався з абатом і пішов у парк, щоб віддатись там думкам, які нуртували в його душі, але, спустившись сходами, почув позад себе:

— Domine, domine capellmeistere, paucis te volo![304]

To був отець Гілярій, який почав запевняти Крейслера, що з великим нетерпінням чекав кінця його довгої наради з абатом. Він щойно виконував у льоху свої обов’язки келара і приніс звідти чудового, витриманого вюрцбурзького вина.

Тому просто необхідно, щоб Крейслер негайно випив келих до сніданку й сам переконався, який це добрий, шляхетний трунок. Це вино підносить дух і зміцнює серце, воно ніби створене для такого чудового композитора і справжнього музиканта, як він.

Крейслер добре знав, що однаково не спекається захопленого своїм здобутком отця Гілярія, до того ж у такому настрої, як тепер, він сам радий був потішити душу келихом доброго вина, тому пішов за веселим келаром, що повів його до своєї келії, де на маленькому столику, накритому чистою серветкою, вже чекала пляшка шляхетного напою, свіжий білий хліб, сіль і кмин.

— Ergo bibamus! — вигукнув отець Гілярій, налив вина в гарні зелені келихи й радісно цокнувся з Крейслером. — Правда, — мовив він, випивши, — правда, капельмейстере, що його велебність залюбки нап’яв би на вас сутану? Не піддавайтеся, Крейслере. Мені в ній непогано, я б нізащо в світі не захотів її зняти, проте distinguendum est inter et inter! Для мене келих доброго вина і пристойний церковний спів — це все, але ви... ви! Ви призначені для зовсім іншого, вам ще зовсім інакше всміхається життя і ще світить зовсім інше світло, ніж олтарні свічки! Отже, Крейслере, довго не розводьмось, а краще цокнімся! Vivat[305] ваша дівчина! А коли ви влаштуєте весілля, то хоч який би був невдоволений абат, а я пришлю вам найкращого вина, яке тільки є в нашому багатому льоху!

Від цих Гілярієвих слів у Крейслера з’явилось неприємне почуття; нам завжди буває прикро, коли ми бачимо, як незграбні, брудні руки хапають щось тендітне, чисте, як сніг.

— Чого ви тільки не знаєте, сидячи в цих чотирьох стінах, — мовив він, відсовуючи келих.

— Domine, — вигукнув отець Гілярій, — domine Kreislere, даруйте, video mysterium[306], але триматиму язика на припоні! Ви не хочете випити за свою... Ну, гаразд, поснідаймо in camera et faciemus bonum cherubim[307] і bibamus за те, щоб Господь зберіг в абатстві спокій та веселість, які досі тут панували.

— А хіба тепер їм щось загрожує? — зацікавлено спитав Крейслер.

— Domine, — стиха мовив отець Гілярій і довірливо присунувся ближче, domine dilectissime![308] Ви вже довгенько перебуваєте в нас і знаєте, в якій згоді ми живемо, як найрізноманітніші нахили братів поєднуються у веселе гроно, чому сприяють лагідні звичаї монастиря, весь наш спосіб життя. Так, мабуть, було б ще довго. Та знайте, Крейслере, щойно прибув отець Кипріян, якого ми давно уже очікували і якого абатові настійливо рекомендував Рим. Він ще молодий, та на його висхлому, застиглому обличчі не знайдеш і сліду веселості, навпаки, в його понурих, змертвілих рисах проступає невблаганна суворість, яка зраджує в ньому доведеного до найвищого ступеня самокатування аскета. До того ж він усім своїм єством виявляє ворожість і зневагу до оточення, може, й справді викликану почуттям духовної переваги над усіма нами. Він уже мимохідь питав про монастирську дисципліну, і, здається, наш спосіб життя дуже його розгнівав. Ось побачите, Крейслере, цей прибулець змінить усі наші звичаї, з якими нам було так добре. Ось побачите, nunc probo![309] Святенники відразу приєднаються до нього, й швидко утвориться партія проти абата, що, мабуть, візьме гору, бо, як мені здається, отець Кипріян — емісар його святості і абат мусить йому скоритися. Що буде з нашою музикою і з вашим затишним життям у нас, Крейслере? Я розповідав йому про наш добре злагоджений хор, про те, як гарно ми вже можемо виконати твори найбільших майстрів, але похмурий аскет страхітливо скривився і сказав, що така музика личить[310] суєтному світові, а не церкві, звідки папа Марцелл Другий справедливо хотів її взагалі вигнати. Per Diem! Якщо більше не буде хору і замкнуть від мене льох з вином, то... Але поки що bibamus! He варто журитися наперед, ergo... буль-буль-буль!

Крейслер сказав, що прибулець може виявитись не таким суворим, як здається, і все владнається, а крім того, він не вірить, що абат з його твердою вдачею, яку він завжди виявляв, так легко скориться волі чужого ченця, тим паче що й у нього самого не бракує зв’язків з впливовими людьми в Римі.