Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Власне, я не залишав професора, — відповів Понто, — то він вигнав мене штурханами й копняками.

— Невже? — вигукнув я. — Адже твій господар всіляко виявляв свою любов і ласку до тебе!

— Ет, — відповів Понто, — це безглузда, неприємна історія, що тільки через дивну примхливу гру долі скінчилась для мене щасливо. А все через мою дурну добродушність, до якої, щоправда, домішалося й трохи шанолюбства та хвальби. Я кожної хвилини прагнув засвідчити господареві свою уважність, а заразом показати, який я спритний і який освічений. Тому я звик, хоч він того й не вимагав від мене, приносити йому всілякі дрібні речі, які знаходив на підлозі. І слухай, що вийшло. Ти, певне, знаєш, що професор Лотаріо має молоду дружину, гарну, як намальовану. Вона його ніжно кохає, в чому він не сміє сумніватись, бо вона щохвилини каже йому про це і чіпляється до нього з пестощами саме тоді, коли він, заглибившись у книжку, готується до лекції. Вона — втілення домовитості, бо не виходить з дому раніше дванадцятої, оскільки «стає о пів на одинадцяту і, за своїм звичаєм, не соромиться до найменших подробниць обмірковувати хатні справи з кухаркою та покоївкою, а також користується їхнім гаманцем, тому що гроші, відкладені на тижневе харчування, через непередбачені витрати тануть дуже швидко, а до професора вона не зважується звернутись. Відсотки за ці позики вона сплачує ледь приношеними сукнями; тими ж сукнями, а також капелюшками з пір’ям, що прикрашають кожної неділі її покоївку, викликаючи подив у всіх служниць, вона, мабуть, також розраховується за певні таємні послуги. При стількох чеснотах цій достойній жінці можна було б закинути й певне дивацтво, якщо взагалі це можна так назвати: найпалкіше її прагнення — модно одягатися, і щоб заспокоїти це прагнення, вона витрачає хтозна-скільки коштів і зусиль. Найелегантніше, найдорожче вбрання здається їй не досить елегантним і не досить дорогим, одягши сукню разів зо три чи капелюшок разів з чотири, поносивши місяць турецьку шаль, вона починає відчувати до них відразу й продає за безцінь найдорожчі туалети або, як я вже казав, убирає в них служницю. Що дружина професора естетики має смак до краси, зовсім не дивина, й чоловік повинен тільки радіти, коли цей смак виявляється в тому, що вона з видимим задоволенням спиняє свій вогнистий погляд на вродливих юнаках, а часом і проводить їх поглядом. Я бачив не раз, як котрийсь із юнаків, що відвідували професорові лекції, плутав двері й замість тих, що вели до аудиторії, тихенько відчиняв двері до покоїв професорової дружини й так само тихенько входив туди. Мені майже здавалося, що та помилка була не зовсім випадкова чи принаймні ніхто не жалкував, що допустився її, бо не квапився її виправити, і кожен, хто туди входив, вертався назад аж через деякий час і з таким усміхненим, задоволеним обличчям, наче відвідини професорової дружини були такі самі приємні й корисні, як професорова лекція з естетики. Вродлива Летиція (так звалась професорова дружина) не дуже мене любила. Вона терпіти не могла, щоб я заходив до її кімнати і, мабуть, мала рацію, бо навіть найвихованішому пуделеві не місце там, де він на кожному кроці ризикує порвати мережива чи замастити сукні, розвішані по всіх стільцях. А проте лихий геній тієї жінки якось погнав мене в її будуар.

Одного дня професор, обідаючи, випив трохи більше вина, ніж звичайно, що йому вельми підняло настрій. Прийшовши додому, він, проти своєї звички, подався просто в кімнату дружини, і я — сам не знаю, що мене спонукало до цього, — шаснув туди слідом за ним. Летиція була в пенюарі, такому білому, що його можна порівняти із щойно впалим снігом, усе її вбрання виявляло не просто охайність, а справжнє мистецтво туалету, сховане під простотою і тим небезпечніше, як замаскований ворог. Дійсно Летиція була чарівна, і ледь сп’янілий професор відчув це дужче, ніж будь-коли. Сповнений захвату і кохання, він почав називати свою прекрасну дружину наймилішими прізвиськами, цілувати й пестити її, не помічаючи в поведінці Летиції якоїсь неуважності, неспокою, навіть невдоволення. Ця нестямна ніжність розпаленого естетика почала мене нудити й дратувати. Знічев’я я заходився обстежувати кімнату — адже ти знаєш, що це моя улюблена розвага. І саме тоді, коли професор у найвищому захваті голосно вигукнув: «Божиста, велична, небесна жінко, ходімо...» — я, пританцьовуючи на задніх лапах, граційно і, як завжди в таких випадках, ледь помахуючи оцупком хвоста, підніс йому жовто-зеленого кольору чоловічу рукавичку, що її знайшов під канапою в пані Летиції.

Естетик збараніло втупився в рукавичку, тоді крикнув так, ніби його збудили з солодкого сну: «Що це таке? Чия це рукавичка? Як вона тут опинилася?» Він узяв у мене з пащі рукавичку, оглянув її, підніс до носа і знов вигукнув: «Як ця рукавичка сюди потрапила? Летиціє, кажи, хто в тебе був?» — «Який ти, — мовила мила, вірна Летиція непевним голосом, даремно силкуючись приховати збентеження, — який ти сьогодні дивний, любий Лотаре. Чия це рукавичка? В мене була майориха, йдучи додому, вона ніяк не могла знайти рукавички й подумала, що загубила її на сходах». — «Майориха? — нестямно крикнув професор. — Майориха, тендітна маленька жінка? Та її ціла рука влізе в один цей напальок! Що тут був за дженджик, хай би його дідько вхопив? Ця проклята рукавичка тхне пахучим милом! Нещасна, хто тут був, яке злочинне, пекельне ошуканство розбило мій спокій, моє щастя? Мерзенна, розпусна жінко!..»

Пані Летиція саме налаштувалася зомліти, коли зайшла покоївка, і я, радий, що можу спекатись прикрої подружньої сцени, до якої сам спричинився, швидко вибіг геть.

Другого дня професор був дуже мовчазний і пригнічений, здавалося, в голові в нього снується одна згадка, одна думка ятрить йому душу. «Хто б то міг бути?» — такі слова часом мимохіть зривалися з його занімілих уст. Надвечір він узяв у руки капелюха й паличку. Я схопився й радісно загавкав. Він довго дивився на мене і врешті сказав: «Мій добрий Понто, віддана чесна душе!» На очах у нього блищали сльози, в голосі бринів глибокий сум. Потім він швидко вийшов за браму, і я побіг слідом за ним, твердо поклавши собі розвеселити бідолаху всіма тими штуками, які знав. Неподалік за брамою ми зустріли барона Алківіада фон Віппа, одного з найбільших чепурунів у нашому місті, на гарному англійському коні. Тільки-но барон побачив професора, він хвацько під’їхав до нього й запитав про здоров’я його та дружини. Професор, спантеличений такою увагою, видушив із себе кілька незрозумілих слів. «Справді надворі задуха!» — мовив барон і витяг з кишені сурдута шовкову хустину, а витягаючи її, впустив рукавичку, яку я, за своїм звичаєм, відразу підніс господареві. Професор швидко схопив її і вигукнув: «Це ваша рукавичка, пане бароне?» — «Авжеж, — відповів той, здивований хвилюванням професора. — Авжеж, думаю, що я впустив рукавичку з кишені, і ваш послужливий пудель підняв її». — «Тоді я, — гострим тоном сказав професор, простягаючи йому ту рукавичку, що я знайшов під канапою, — тоді я маю честь вручити вам пару від неї, яку ви вчора загубили».

І, не чекаючи відповіді від помітно зніяковілого барона, він стрімголов помчав додому.

Я, звичайно, завбачливо не побіг за професором до кімнати його вірної дружини, сподіваючись бурі, яка й справді швидко зчинилась і яку чути було аж із передпокою. Сидячи там у кутку, я бачив, як професор, багряний з люті, вигнав за двері покоївку, а коли та почала пащекувати, — і взагалі з дому. Нарешті, пізно вночі, професор, цілком знесилений, пішов до своєї кімнати. Тихеньким дзявулінням я висловив йому своє найщиріше співчуття. Тоді він обняв мене за шию і пригорнув до грудей, як найдорожчого приятеля. «Добрий, чесний Понто, — жалісливо сказав він, — відданий друже! Ти, тільки ти збудив мене з облудного сну, через який я не знав про свою ганьбу, ти допоміг мені скинути ярмо, в яке запрягла мене невірна жінка, і я знов можу стати вільним і незалежним! Понто, як мені віддячитись тобі? Ніколи, ніколи не кидай мене, а я дбатиму про тебе, як про найкращого, найвірнішого приятеля, ти єдиний зможеш мене втішити, коли я буду в розпачі від думки про свою нещасну долю».

Ці зворушливі слова, що виливалися з шляхетної, вдячної душі, перебила кухарка, яка вскочила до кімнати бліда й нажахана і принесла професорові страшну звістку, що господиня б’ється в корчах і от-от віддасть богові душу. Той кинувся вниз.

Після цього я кілька днів майже не бачив професора. Турбота про мої харчі, яку звичайно радо брав на себе сам професор, перейшла до кухарки, а та сварлива, мерзенна особа давала мені замість смачної їжі найгірші, майже неїстівні шматки, та й ті неохоче. Інколи вона взагалі забувала про мене, і мені доводилось випрохувати щось у добрих знайомих або йти на лови, щоб погамувати голод.

Нарешті одного дня, коли я, голодний і млявий, з обвислими вухами, тинявся по будинку, професор звернув на мене увагу. «Понто, — вигукнув він, сміючись і взагалі весь сяючи, — Понто, мій добрий, чесний песику, де ти дівся? Невже я так довго тебе не бачив? Мені здається, що, всупереч моїй волі, тебе занедбували й погано годували. Ходи-но сюди, сьогодні я знов сам тебе нагодую».

Я пішов за ласкавим господарем до їдальні. Його зустріла пані Летиція, квітуча, мов троянда, так само сяючи вся, як і професор. Вони були такі ніжні одне до одного, як ніколи досі, вона звала його «мій ангеле», а він її — «моя мишко», вони пестились і цілувались, мов пара голубів. На них було радісно дивитися. Зі мною мила пані Летиція також була привітна, як ніколи, і ти можеш собі уявити, любий Муре, що з моєю природженою галантністю я зумів показати себе чемним і вихованим. Хто б подумав, що на мене чекало!

Мені самому було б тяжко, якби я почав докладно розповідати тобі про всі підступні витівки моїх ворогів, та й тебе це стомило б. Тому я змалюю лише кілька з них — цього вистачить, щоб показати тобі правдиву картину мого тяжкого становища.

Мій господар звик, коли їв сам, давати мені мою пайку юшки, городини і м’яса в кутку біля груби. Я їв так пристойно та охайно, що на паркетній підлозі не лишалось жодної масної плямки. Та який же мене пойняв жах, коли одного разу під час обіду, тільки-но я доторкнувся до миски, вона розпалася на шматки і масний навар вилився на чистий паркет! Розлючений професор напав на мене з лайкою, а на зблідлому виду пані Летиції, хоч вона й намагалась виправдати мене, теж можна було прочитати гірку досаду. Вона сказала, що бридку пляму, мабуть, не можна буде витерти, доведеться те місце стесати рубанком або й зовсім замінити паркетини. Професор мав велику відразу до таких робіт, йому вже вчувалося, як столярчуки тешуть і стукають у кімнаті, тому ці співчутливі виправдання дружини тільки допомогли йому до кінця збагнути всі наслідки моєї гаданої незграбності і, крім лайки, він ще й дав мені кілька добрячих ляпасів. Я зовсім розгубився, усвідомлюючи свою невинність, і не знав, що думати й що казати. І аж коли те саме сталося вдруге і втретє, я помітив лихий підступ: мені ставили розбиту миску, і від найменшого дотику вона розсипалася в друзки.

Тепер я не мав права заходити до їдальні, їжу мені виносила за двері кухарка, але так мало, що, гнаний голодом, я шукав, де б схопити шматок хліба чи якусь кістку. Через це щоразу здіймався страшний галас, мені доводилось терпіти звинувачення в крадіжці з корисливою метою, а йшлося ж тільки про вдоволення найнеобхідніших потреб.

Дійшло до ще гіршого. Кухарка зчинила ґвалт, що в неї з кухні пропав цілий баранячий окіст і що його напевне вкрав я. Ця справа як одна з найважливіших хатніх подій дійшла до професора. Він сказав, що досі не помічав у мене схильності до крадіжок і що залоза злодійства в мене зовсім не розвинута. Та й неймовірно, щоб я з’їв цілий окіст, не залишивши ніякого сліду. Почали шукати і знайшли в моїй постелі недоїдки окосту! Муре! Дивись, я присягаюсь тобі, поклавши лапу на серце, що був цілком невинний, що ніколи і в голові собі не покладав важитись на печеню, та що ті присяги й виправдання, коли речовий доказ був проти мене! Професор розсердився тим більше, що він став на мій бік і вважав себе обдуреним — мовляв, я не виправдав його гарної думки про мене. Я дістав доброї прочуханки.

Відтоді чим дужче професор виявляв своє невдоволення мною, тим ласкавішою ставала пані Летиція. Вона гладила мене по спині, чого звичайно ніколи не робила, часом пригощала якоюсь лагоминкою. Хіба я міг здогадатися, що все це лицемірство і облуда, як скоро виявилось!

Двері до їдальні були відчинені, і я з порожнім шлунком тужно заглядав туди, сумно думаючи про ту щасливу пору, коли я, тільки-но вчувши солодкий дух печені, недарма благально дивився на професора й водив носом. Раптом пані Летиція покликала: «Понто! Понто!» — і простягла мені, зграбно тримаючи його м’якеньким великим пальцем і гарненьким вказівним, чималий шматочок м’яса. Дуже можливо, що, виголоджений, я схопив його пожадніше, ніж годилося, проте повір мені, любий Муре, не вкусив тієї тендітної білої ручки. Але пані Летиція заверещала: «Мерзенний собацюро!» — впала, ніби зомлівши, у крісло, і я, на свій переляк, справді помітив на її пальці кілька крапельок крові. Професор осатанів, він бив мене кулаками й молотив ногами так немилосердно, що якби я квапливо не втік з дому, то, мабуть, не сидів би тепер з тобою, любий Муре, тут перед дверима й не грівся б на сонечку.

Про повернення назад годі було й думати. Я бачив, що не виплутаюся з тих підступних тенет, які пані Летиція наставляла на мене, щоб помститися за баронівську рукавичку, й поклав собі пошукати іншого господаря. Звичайно, з тими чудовими здібностями, якими обдарувала мене ласкава матінка природа, не важко було б знайти його, та через голод і журбу я дуже занепав і боявся, що з таким жалюгідним виглядом я скрізь отримаю відмову. Засмучений, пригнічений думкою про харчі, я вийшов за браму й побачив, що переді мною йде барон Алківіад фон Віпп. Я й сам не знаю, як мені спало на думку запропонувати йому свої послуги. Мабуть, якесь невиразне чуття підказало мені, що в такий спосіб я помщуся невдячному професорові, як згодом і справді сталося.