Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Любий Муре, — спокійно, ласкаво озвалась вона, — мені здається, що я вже не кохаю тебе так палко, як кохала раніше, і це мене дуже засмучує.

— О дорога Кицькиць, — ніжно відповів я, — твої слова крають мені серце, але мушу визнати, що відколи відбулися певні події, я також збайдужів до тебе.

— Не ображайся, — повела вона далі, — не ображайся, милий друже, але мені здається, що я давно вже терпіти тебе не можу.

— Сили небесні! — захоплено вигукнув я. — Яка спорідненість душ! Я відчуваю те саме.

Дійшовши таким чином згоди, що ми одне одного терпіти не можемо й мусимо розлучитись навіки, ми якнайніжніше обнялися і ревно заплакали з радощів і захвату.

Потім ми розлучились; кожне з нас було переконане, що друге має велику, шляхетну душу, і ми вихваляли одне одного всім, хто тільки хотів слухати.

— І я бував в Аркадії[228]! — вигукнув я і з ще більшим, ніж раніше, запалом узявся до мистецтв та наук.

(А. м.) — Признаюся вам, — сказав Крейслер, — так, признаюся вам щиро: цей спокій здається мені страшнішим за найбільшу бурю. Це глуха, гнітюча тиша перед нищівною бурею, що налягла на цілий двір, який князь Іреней виставив на оглядини, мов альманах форматом duodecimo[229] із золотими берегами. Але дарма ясновельможний володар, наче другий Франклін[230], ненастанно влаштовує бучні бенкети, немов громовідводи, блискавка однаково вдарить і, може, навіть обсмалить його парадні шати. Це правда, князівна Гедвіга тепер уся просвітліла, її можна порівняти з чистим звучанням ясної мелодії, яка прийшла на зміну шаленим, тривожним акордам, що впереміш виривалися з її зранених грудей, проте... Ну от! Гедвіга, погідна і приязна, гордовито виступає поряд з бравим неаполітанцем, який веде її під руку, а Юлія чарівно всміхається йому і слухає компліменти, які княжич, не зводячи очей з нареченої, вміє спрямувати так спритно, що вони рикошетом влучають у її юну, недосвідчену душу. Навіть якби ця небезпечна зброя була націлена просто в Юлію, то не влучала б так точно, як тепер. Але ж Бенцон розповідала мені, начебто Гедвіга спершу злякалась цього monstro turchino, та й спокійній Юлії, лагідній, невинній дитині, цей видженджурений general en chef[231] видався гидким василіском. О, ви не помилялися, чутливі душі! Хіба я, в біса, не читав у «Всесвітній історії» Баумгартена, що змій, який позбавив нас раю, хизувався в золотій лусці? Я пригадую це, коли дивлюся на вигаптуваного золотом Гектора. До речі, Гектором звали також одного дуже достойного бульдога, який любив мене і був безмежно відданий мені. Я б хотів, щоб той пес був зі мною, я б його нацькував на його вельможного тезку, хай би він схопив за поли княжича, що, набундючившись, красується між двома милими дівчатами! Або ви скажіть мені, майстре, — адже ви знаєте всілякі штуки, — скажіть мені, як би його при потребі обернутись в осу! Я б доти жалив того вельможного пса, доки збив би з нього прокляту пиху!

— Я дав вам, — сказав майстер Абрагам, — я дав вам вибалакатись, Крейслере, а тепер питаю, чи захочете ви вислухати мене спокійно, коли я відкрию вам дещо таке, що підтвердить ваші передчуття?

— Хіба я, — відповів Крейслер, — хіба я не солідний капельмейстер? Я маю на думці не філософське значення цього слова, тобто я не постулюю свого «я» як капельмейстер, а просто посилаюсь на свою моральну здатність зберігати спокій у пристойному товаристві й не крутитись, коли мене кусає блоха.

— Ну то знайте, — повів далі майстер Абрагам, — то знайте, Крейслере, що один незвичайний випадок дав мені змогу глибше зазирнути в життя княжича. Ви маєте рацію, коли порівнюєте його з райським змієм. Під гарною оболонкою — цього в нього не відбереш — схована отруйна розбещеність, я б навіть сказав підлість. Так, він задумав підлоту, із багато чого, що тут відбувалося, я довідався, що він обрав своєю жертвою милу Юлію.

— Он що! — вигукнув Крейслер і забігав по кімнаті. — Он яку мету мають твої солодкі пісні, павичу! Хитро, хитро! Княжич, спритний жевжик, простягає свої лапи і по дозволені, й по заборонені плоди! Та стривай, масноязикий неаполітанцю, ти не знаєш, що Юлію оберігає хоробрий капельмейстер, у нього музика в крові, і непогана музика, тож коли ти наблизишся до Юлії, він поведеться з тобою так, як з проклятущим квартквінтакордом[232], з яким будь-що треба впоратись. І капельмейстер зробить те, чого вимагає його фах, тобто він упорається з тобою, ввігнавши тобі кулю в лоба, або прохромить цією схованою в палиці шпагою!

Крейслер витяг із палиці шпагу, став у позицію й запитав майстра, чи він має досить войовничий вигляд, щоб прохромити вельможного собаку.

— Заспокойтесь, — відповів майстер Абрагам, — заспокойтесь, Крейслере, щоб зіпсувати княжичеві гру, не треба таких геройських подвигів. Проти нього є інша зброя, і я вам дам її в руки. Вчора я сидів у рибальській хатині, коли княжич ішов повз неї зі своїм ад’ютантом. Вони мене не помітили. «Князівна гарна, — мовив княжич, — але маленька Бенцон — просто богиня! Вся кров у мені закипіла, коли я побачив її. Ох, вона повинна стати моєю ще до того, як я запропоную руку князівні. Як ти гадаєш, вона може виявитись непохитною?» — «Котра жінка встоїть перед вами, ваша вельможність?» — відповів ад’ютант. «Але ж, хай йому біс, — повів далі княжич, — вона, здається, невинна, як дитина». — «І простодушна, — сміючись, додав ад’ютант.— А саме невинні й простодушні дівчата, коли їх приголомшить своїм натиском звиклий до успіхів чоловік, покірно піддаються йому, вважаючи потім, що то була божа воля, і ще й відчувають палку любов до переможця! Так може і з вами вийти, ваша вельможність». — «Непогано було б! — сказав княжич. — Аби тільки побачити її саму. Як це зробити?» — «Дуже легко, — відповів ад’ютант. — Я помітив, що мала часто гуляє сама в парку. Коли ви...» Але тепер вони вже відійшли далі, і я більше нічого не вчув. Мабуть, вони сьогодні ж таки спробують здійснити свій пекельний план, і його треба поламати. Я міг би це зробити сам, проте з певних причин не хотів би передчасно показуватись княжичеві на очі. Тому вам, Крейслере, треба негайно йти у Зіггартсгоф і почекати, поки Юлія, як звичайно, вийде присмерком до озера годувати прирученого лебедя. Саме про ці її прогулянки, мабуть, і вивідав той негідник. Але ви матимете зброю, Крейслере, і найдокладніші настанови, як треба діяти, щоб виявитись добрим полководцем у боротьбі з небезпечним княжичем.

Біографа знов бере жах, що відомості, з яких йому доводиться ліпити цю повість, такі уривчасті. Хіба не годилося б тут пояснити, які настанови дав Крейслерові майстер Абрагам? Бо як потім з’явиться й сама зброя, тобі, ласкавий читачу, важко буде зрозуміти, що й до чого. Проте нещасний біограф поки що не знає жоднісінького слова з тієї настанови, завдяки якій чесному Крейслерові (принаймні це начебто не викликає сумніву) відкрилась якась особлива таємниця. Але потерпи ще трішки, ласкавий читачу, згаданий біограф ладен закластися на свій великий палець, без якого не міг би писати, що до закінчення книжки й ця таємниця буде викрита. Тим часом ми можемо розповісти, що, коли сонце стояло на вечірньому прузі, Юлія з кошичком білого хліба в руці, співаючи, надійшла парком до озера й зупинилася посеред містка неподалік від рибальської хатини. А Крейслер засів у кущах, тримаючи перед очима добру підзорну трубу, через яку він чітко все бачив крізь гілля, що його приховувало. Лебідь підплив ближче, і Юлія почала кидати йому шматочки хліба, які той жадібно хапав. Годуючи лебедя, Юлія голосно співала, тому не почула швидких кроків княжича Гектора, що йшов до неї. І коли він зненацька опинився поряд, вона здригнулась, ніби дуже злякалася. Княжич схопив дівчину за руку, притиснув ту руку до сво'іх грудей, до губ, а тоді став біля неї і перехилився через поруччя. Юлія, дивлячись на озеро, й далі годувала лебедя, а княжич щось палко їй говорив.

— Не корч таких гидотно-солодких мін, павичу! Ти хіба не помітив, що я сиджу поряд у кущах і можу тобі надавати ляпасів? О боже святий, чого на твоїх щічках дедалі дужче проступають рум’янці, милий ангеле? Чого ти так чудно дивишся на того лиходія? Ти всміхаєшся? Так, під його гарячим, отруйним подихом твоє серце мусить розкритися, як пуп’янок розгортає під палючим промінням сонця прекрасні пелюстки, щоб пришвидшити свою загибель!

Так промовляв Крейслер, спостерігаючи пару, яку наблизила до нього чудова підзорна труба. Княжич також кинув кілька шматочків хліба, та лебідь не захотів їх їсти, а почав голосно, негарно кричати. Тоді княжич обняв Юлію рукою і заходився кидати хліб так, щоб лебедеві здавалося, ніби то дівчина годує його. Тепер його щока майже торкалася щоки Юлії.

— Саме так, вельможний мерзотнику, бери в пазурі, сановитий хижаку, свою здобич і міцно тримай її, але тут, у кущах, хтось уже прицілюється в тебе й зараз підіб’є тобі блискучі крила, тоді з тебе опаде пишне пір’я і зійде нанівець твоє полювання!

Ось княжич узяв Юлію за руку, і вони рушили до рибальської хатини. Але біля самого порога Крейслер з’явився з-за кущів, підійшов до них, низько вклонився княжичеві і сказав:

— Прекрасний вечір, дивовижно чисте повітря, сповнене чудових пахощів! Ви, мабуть, почуваєте себе тут, ваша ясновельможність, як у своєму чудовому Неаполі.