Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Це правлять вечірню в каплиці Діви Марії! — вигукнула Юлія.

— Так, — відповіла князівна. — Ходімо туди помолитись. Помолися й ти за мене, Юліє!

— Ми помолимось, — мовила Юлія, болісно переживаючи гнітючий настрій товаришки, — ми помолимось за те, щоб злий дух ніколи не мав над нами влади, щоб наших чистих, скромних душ ніколи не бентежили зловорожі спокуси.

Коли дівчата наблизились до каплиці, що стояла в найдальшому кінці парку, звідти вже виходили селяни, які щойно співали вечірню перед образом діви Марії, прикрашеним квітками й освітленим лампадками. Дівчата вклякнули на молитовній лавці, а невеличкий хор на помості біля олтаря заспівав «Ave mans stella», яку недавно скомпонував Крейслер.

Почавшись тихо, пісня дедалі гучнішала, аж до слів «del mater alma»[221] потім поступово пішла на спад, поки на словах «felix coeli porta»[222] зовсім не завмерла, полинувши на крилах вечірнього вітру.

Дівчата, сповнені глибокої побожності, й далі стояли навколішки. Священик стиха проказував молитву, а здалеку, наче хор ангельських голосів із повитого імлою вечірнього неба, лунав гімн «О sanctissima»[223], що його дорогою додому співали селяни.

Нарешті священик поблагословив їх. Тоді вони підвелись і обнялися. З їхніх грудей ніби рвалася назовні якась невимовна туга, зіткана з болю і захвату, і краплі крові, що стікали з поранених сердець, обернулися на гарячі сльози, які нестримно полилися в них з очей.

— Це був він, — прошепотіла князівна.

— Так, він, — стиха відповіла Юлія.

Вони зрозуміли одні одну.

Принишклий ліс завмер у передчутті дива, чекаючи, поки зійде місяць і розсипле по ньому своє мерехтливе золото.

Спів селян, і досі чутний у вечірній тиші, наче линув до хмар, що запалали червоним жаром і постелились на гори, показуючи шлях променистому світилові, перед яким тьмяніли зірки.

— Ох, — проказала Юлія, — що нас так хвилює, що нам так болісно крає душу? Послухай-но, як втішно звучить той далекий спів! Ми помолилися, і з золотих хмар до нас промовляють побожні духи, обіцяючи райське блаженство.

— Так, люба Юліє, — твердо, поважно відповіла князівна, — так, люба Юліє, там, за хмарами — полегкість і блаженство, і я хотіла б, щоб небесний ангел поніс мене до зірок, поки мене не спіймала зла сила. Я хотіла б померти, але знаю, що мене поховають у князівському склепі і предки, які там спочивають, не повірять, що я померла, прокинуться зі свого смертного сну, стануть примарами й виженуть мене геть. Тоді я не належатиму ні до живих, ні до мертвих і ніде не знайду прихистку.

— Ради всіх святих, що ти кажеш, Гедвіго! — злякано вигукнула Юлія.

— Мені вже, — відповіла Гедвіга тим самим твердим, майже байдужим тоном, — мені вже раз таке снилося. А може, це котрийсь мій грізний предок став у могилі вампіром і тепер висмоктує з мене кров. Чи не тому я так часто непритомнію?

— Ти хвора, — вигукнула Юлія, — ти дуже хвора, Гедвіго, тобі шкідливе нічне повітря, швидше ходімо звідси!

Вона обняла князівну, і та мовчки послухалась.

Тим часом місяць піднявся над Гаєрштайном, заливаючи таємничим світлом кущі й дерева, що на тисячі ладів шелестіли й ніжно перешіптувалися з нічним вітром.

— Яка все-таки гарна, — озвалась Юлія, — о, яка все-таки гарна наша земля! Хіба природа не дарує нам свої найкращі дива, як добра мати своїм улюбленим дітям?