Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— О брате, — мовив Муцій і всміхнувся так мило, що на мить аж покращав, ніби знов став давнім охайним Муцієм, — о брате Муре, дарма й пробувати пояснити вам усе це, бо ви нізащо не зрозумієте, що таке філістер, поки самі не перестанете ним бути. Якщо ж ви ладні поки що вдовольнитись основними ознаками котів-філістерів, то я можу

(А. м.) дуже дивне видовище. Посеред кімнати стояла князівна Гедвіга; обличчя в неї було смертельно бліде, погляд застиг, наче в мертвої. Княжич Ігнатій грався нею, ніби лялькою. Він підіймав її руку, і вона лишалась піднятою, потім опускалась, коли княжич тягнув її вниз. Він легенько штовхав князівну вперед, і вона йшла, він її зупиняв, і вона стояла, він садовив її в крісло, і вона сиділа. Княжич так захопився грою, що зовсім не помітив тих, хто зайшов.

— Що ви робите, княжичу! — вигукнула княгиня. Княжич захихотів і, весело потираючи руки, почав запевняти її, що сестра Гедвіга стала тепер дуже добра й слухняна, виконує всі його бажання, зовсім не суперечить йому і не сварить його, як раніше. І він знов заходився, командуючи по-військовому, надавати князівні різної постави, і щоразу, коли вона, мов зачарована, залишалась в тій позі, в якій йому хотілося, вів реготав і підстрибував з радощів.

— Це щось страшне, — тихим, тремтячим голосом мовила княгиня, і в очах у неї заблищали сльози.

— Перестаньте, ласкавий пане! — підійшовши до княжича, суворим, владним тоном крикнув лейб-медик. Тоді взяв князівну на руки, обережно поклав її на отаманку й засунув завіски. — Зараз князівні найпотрібніший цілковитий спокій, — звернувся він до княгині, — і я прошу, щоб княжич вийшов з кімнати.

Княжич Ігнатій почав упиратися і, схлипуючи, нарікати, що тепер різні люди, зовсім не княжичі й навіть не дворяни зважуються суперечити йому. А він тільки хоче лишитися у своєї сестри, яка йому стала милішою за найкращу чашку, і пан лейб-медик не має права наказувати йому.

— Ідіть, любий княжичу, — лагідно сказала княгиня, — ідіть до свого покою, князівні треба тепер поспати, а після обіду прийде панна Юлія.

— Панна Юлія! — вигукнув княжич, по-дитячому сміючись і підскакуючи. — Панна Юлія! Ох, як добре, я покажу їй, які в мене є нові гравюри і як мене у казці про водяника зображено у вигляді королевича Лосося з великим орденом на шиї!

Після цього він церемонно поцілував руку княгині і, гордо глянувши на лейб-медика, подав йому для поцілунку свою руку. Та лейб-медик схопив княжича за ту руку, повів його до дверей і, ввічливо вклонившись, відчинив їх перед ним. Княжич змирився з тим, що його таким чином випровадили за двері.

Княгиня, вся — страждання і знемога, опустилася в крісло, підперла голову рукою і, глибоко зажурена, мовила сама до себе:

— За який смертний гріх небо так тяжко мене карає? Син приречений бути довіку дитиною, а тепер ще й Гедвіга... моя Гедвіга! — І княгиня поринула в гіркі роздуми.

Тим часом лейб-медик на превелику силу влив у рот князівні кілька крапель якихось цілющих ліків, покликав камеристок, щоб вони перенесли хвору, яка й далі була немов автомат, до її кімнати, й наказав відразу ж сповістити його, якщо з князівною станеться бодай найменша зміна.

— Ясновельможна пані, — звернувся лейб-медик до княгині, — хоч стан князівни може здатися вкрай дивним і вкрай небезпечним, я все-таки беру на себе сміливість твердо запевнити вас, що він скоро минеться без будь-яких прикрих наслідків. Князівна має той особливий, дуже дивний різновид правця, який у лікарській практиці трапляється так рідко, що декотрим славетним лікарям жодного разу в житті не випадало нагоди спостерігати його. Тому я вважаю, що мені справді пощастило... — на цьому слові лейб-медик затнувся.

— Ox, — гірко мовила княгиня, — пізнаю практичного лікаря, якому байдуже до безмежних людських страждань, аби тільки збагатились його знання.

— Зовсім недавно, — повів далі лейб-медик, пропустивши повз вуха докір княгині, — зовсім недавно я знайшов в одній науковій книжці приклад хворобливого стану, який дуже нагадує той, що тепер у князівни. Одна жінка (так розповідає автор) приїхала з Везуля до Безансона, де мали розглядати в суді її справу, дуже важливу для неї. Думка про те, що вона може програти її, сповнювала жінку глибокою тривогою, бо це було б вершиною тяжких невдач, які випали на її долю, і довело б її до злиднів. Тривога її все зростала, і вся вона була збуджена до краю. Вона ночами не спала, майже нічого не їла, в церкві, люди бачили, падала на підлогу й молилася, наче в нестямі, одне слово, по-різному виявляла свій ненормальний стан. Урешті, того самого дня, коли мала вирішитись її справа, в неї стався напад, який присутні сприйняли як апоплексичний удар. Покликали лікарів, і вони побачили, що жінка нерухомо сидить у кріслі, піднявши руки догори і склавши їх, як для молитви, її очі, що палали вогнем, були розплющені й теж дивилися догори, повіки не рухались, наче в мертвої. Обличчя, раніше сумне й бліде, стало квітуче, веселе, приємніше, ніж було, віддих — вільний і рівний, пульс — м’який, повільний, досить наповнений, майже як у людини, що спокійно спить. Руки й ноги легко згинались, і їм можна було надати будь-яке положення. Але хвороба непомильно виявлялася в тому, що жодна частина тіла сама вже не могла повернутись у попереднє положення, а залишалася в такому, яке їй було надано. Їй відтягали підборіддя вниз — рот розтулявся і так уже й був розтулений, їй підіймали одну руку, потім другу — і вони не опадали, їх відводили за спину, випростували рівно вгору — ніхто б не зміг довго втримати їх у такому положенні, а в неї вони тримались самі. Можна було скільки завгодно пригинати її тіло донизу, і воно не втрачало рівноваги. Вона, здавалось, нічого не відчувала, її трясли, потали, мучили, ставили її ноги на гаряче деко, кричали їй у вуха, що вона виграє свою справу в суді, — все дарма, вона не подавала жодної ознаки свідомості. Потроху вона почала приходити до тями, проте говорила щось недоладне. Нарешті...

— Кажіть далі, — мовила княгиня, коли лейб-медик затнувся, — кажіть далі, нічого не приховуйте, хай це буде навіть найжахливіше! Жінка збожеволіла, правда?

— Досить буде, — повів лейб-медик, — досить буде додати, що та жінка лише чотири дні перебувала в дуже поганому стані, а повернувшись до Везуля, цілком видужала й не відчувала більше ніякісіньких наслідків своєї тяжкої, дивної хвороби.

Княгиня знов поринула в похмурі роздуми, а тим часом лейб-медик почав велемовно розводитись про ті засоби, до яких він думав удатися, щоб допомогти князівні, і врешті забрів у такі хащі наукових розумувань, наче промовляв на лікарському консиліумі перед своїми найученішими колегами.

— Що можуть вдіяти всі ті засоби, — перебила нарешті княгиня балакучого лейб-медика, — що можуть вдіяти всі ті засоби, які пропонує суха наука, коли здоров’я, благо душі перебувають під загрозою!

Лейб-медик трохи помовчав, тоді повів далі: