Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Рано-вранці, коли Бенцон, яка цілу ніч просиділа коло ліжка князівни, зайшла до кімнати Юлії, та зустріла її бліда, стомлена, з опущеною головою, мов хвора голубка.

— Що з тобою, Юліє? — злякано запитала радниця, яка не звикла бачити дочку в такому стані.

— Ох, мамо, — сумно відповіла Юлія, — ох, мамо, я ніколи більше не прийду сюди, в мене серце тремтить у грудях, коли я згадаю про вчорашню ніч. У тому княжичеві є щось страхітливе, я не можу передати словами, що діялося зі мною, коли він дивився на мене. В його темних очах спалахнула смертоносна блискавка, і я, бідолашна, загинула б, якби вона була влучила в мене. Не смійтеся з мене, мамо, але то був погляд убивці, що обрав собі жертву, і вона вмирає зі смертельного жаху, перше ніж він замахнеться кинджалом! Кажу вам, мене охопило таке дивне почуття, що я навіть не знаю, як його назвати, все моє тіло наче звело судомою. Розповідають же про василісків, погляд яких, мов ядучий вогненний промінь, миттю вбиває кожного, хто зважиться звести на них очі. Княжич схожий на таке грізне страховисько.

— Ну, тепер, — засміялась Бенцон, — ну, тепер мені справді доведеться повірити, що monstro turchino таки існує, коли навіть княжич, такий вродливий і люб’язний, видався двом дівчатам драконом і василіском! Князівну я вважаю здатною на будь-які, навіть найшаленіші фантазії, але щоб моя спокійна, лагідна Юлія, моя мила дитина піддавалась таким безглуздим химерам...

— А щодо Гедвіги, — перебила Юлія матір, — а щодо Гедвіги, то не знаю, яка зловорожа сила відриває її від мого серця, а мене хоче штовхнути на боротьбу зі страшною хворобою, що підточує їй душу! Авжеж, я зву хворобою цей стан князівни, з яким вона, сердешна, ніяк не може впоратись. Коли вона вчора раптом відвернулася від княжича й почала мене голубити та обіймати, я відчула, що вона горить, ніби в лихоманці. А потім ще той танок, той жахливий танок! Ви знаєте, мамо, як я ненавиджу танці, в яких чоловікам дозволено нас обіймати. Мені здається, що в ті хвилини ми нехтуємо всім, чого вимагає звичай і пристойність, і даємо чоловікам владу над собою, яка і їм самим, принаймні найвразливішим із них, не справляє ніякої радості. I ось Гедвіга без упину танцює той південний танок, який мені, що довше він тривав, то здавався відразнішим. Очі в княжича світилися справді сатанинською зловтіхою...

— Дурненька, — мовила Бенцон, — що ти вигадуєш? Проте я не маю права ганити тебе за такі погляди, дотримуйся їх, але не будь несправедлива до Гедвіги, взагалі не думай ні про неї, ні про княжича, забудь про них. Якщо хочеш, я подбаю, щоб якийсь час ти не бачила ні князівни, ні княжича. Ні, твій спокій я нікому не дам порушити, моя люба, добра дитино! Ходи, хай я тебе пригорну до свого серця.

І Бенцон по-материнському ніжно пригорнула до себе Юлію.

— А може, — повела далі Юлія, ховаючи на грудях у матері своє розпашіле личко, — а може, через це страхітливе хвилювання мені й приснився той дивний сон, що так збентежив мене.

— Що ж тобі приснилося? — запитала мати.

— Я наче гуляла в чудовому саду, де під густими темними кущами цвіли вечірниці й троянди і сповнювали повітря солодкими пахощами. Якесь чарівне сяйво, схоже на місячне, поширювалось, як музика й спів, і коли воно торкалося своїм золотим промінням дерев та квіток, вони тремтіли із захвату, кущі шелестіли, струмки жебоніли, і їхнє жебоніння скидалося на тихе тужливе зітхання. Я збагнула, що той спів, який линув по саду, це я сама, і як тільки згасне сяйво звуків, я загину в болісній тузі. Але чийсь ласкавий голос сказав: «Ні, звук — найвище щастя, а не загибель, я міцно тримаю тебе в своїх дужих руках, і в твоїй душі бринить моя пісня, а вона вічна, як туга за невідомим». Так промовляв Крейслер, який раптом з’явився переді мною. Душа моя сповнилась райським почуттям спокою і надії, і я, сама не знаю як, — я все кажу вам, мамо! — упала йому в обійми. Зненацька я відчула, що мене стиснули залізні руки і страхітливий, глузливий голос крикнув: «Чого ти пручаєшся, нещасна, ти вже мертва і тепер мусиш бути моєю!» То княжич стискав мене своїми руками. Зойкнувши з ляку, я пробудилась, накинула на себе халат, підбігла до вікна й відчинила його, бо повітря в кімнаті було важке й задушливе. Я помітила віддалік якогось чоловіка, що дивився в підзорну трубу на вікна замку, та потім він побіг алеєю, чудернацько підстрибуючи, я б сказала, по-блазенському, бо вів робив на обидва боки різні антраша та інші танцювальні па, вимахував руками і, як мені вчувалося, ще й голосно співав. Я впізнала Крейслера і не втрималась, щоб щиро не посміятися з його поведінки, а все-таки він видався мені добрим духом, що мав оберігати мене від княжича. Так, мабуть, аж тепер мені стала зрозуміла Крейслерова душа, аж тепер я, здається, побачила, що під його лукавим гумором, який багато кому дошкуляє, сховане найвірніше, найшляхетніше серце. Мені хотілося побігти в парк і розповісти Крейслерові про свій страшний сон.

— Це, — поважно мовила Бенцон, — це дурний сон, а його фінал ще дурніший. Тобі треба відпочити, Юліє, легенький ранковий сон буде тобі корисний, я також думаю ще поспати годинку-дві.

З цими словами Бенцон вийшла з кімнати, а Юлія зробила так, як їй порадила мати.

Коли вона прокинулась, у вікна світило яскраве полудневе сонце, а в кімнаті міцно пахли вечірниці й троянди.

— Що це? — вражено вигукнула Юлія. — Що це — мій сон? — Та, озирнувшись, побачила на спинці канапи, на якій вона спала, чудовий букет квіток. — Крейслер, любий Крейслер, — лагідним голосом сказала Юлія, узяла букет і замріялась.

Княжич Ігнатій прислав служника запитати, чи дозволить йому Юлія годину посидіти з нею. Юлія швидко вбралася і пішла до тієї кімнати, де вже на неї чекав Ігнатій з цілим кошиком порцелянових чашок та китайських ляльок. Юлія, добра дитина, могла цілими годинами гратися з княжичем, бо щиро його жаліла. В неї ніколи не вихоплювалось жодного глузливого чи зневажливого слова, як в інших, а надто в князівни Гедвіги, тому княжич найдужче любив товариство Юлії і часто звав її своєю маленькою нареченою. Чашки вже були розставлені, ляльки впорядковані, і Юлія саме звернулася до японського імператора від імені маленького арлекіна (обидві ляльки стояли одна проти одної), коли зайшла Бенцон.

Якийсь час вона стежила за грою, тоді поцілувала Юлію в чоло і сказала:

— Ох ти, моя люба, добра дитино!

Запав присмерк. Юлія, якій на її бажання дозволили не з’являтись до столу, сиділа сама в своїй кімнаті й чекала на матір. Зненацька почулися легенькі кроки, двері відчинились, і до неї зайшла князівна, бліда мов смерть, з застиглими очима, в білому вбранні, мов примара.

— Юліє, — озвалася вона глухим голосом, — Юліє, назви мене дурною, розбещеною, божевільною, але не відштовхуй від свого серця, мені треба твого співчуття і твоєї розради! Тільки надмірне збудження, страшне виснаження в тому огидному танку довело мене до хвороби, але все минулося, мені вже краще. Княжич поїхав у Зіггартсвайлер! Мені треба свіжого повітря, погуляймо трохи парком.

Коли Юлія і князівна дійшли до кінця алеї, з найбільшої гущавини назустріч їм заясніло світло й долинув побожний спів.