Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

— Щодо мене, — відповів я, — щодо мене, любий Понто, то, мабуть, я ще нікого не кохав і не кохаю, бо певний, що ще ніколи не був у такому стані, який описують багато поетів. Щоправда, їм не можна дуже довіряти, але, виходячи з того, що я знаю і що читав про кохання, то це, властиво, не що інше як психічна хвороба, яка в людей прибирає певної форми божевілля і виявляється в тому, що вони вважають когось зовсім не тим, ким він є насправді, наприклад, приземкувату, товсту дівчину, яка здатна тільки церувати шкарпетки, — богинею. Та розповідай далі, любий пуделю, про тих двох друзів — Формозуса й Вальтера.

— Вальтер, — сказав Понто, — кинувся Формозусові на шию і, обливаючись гіркими слізьми, мовив: «Ти відбираєш щастя мого життя, і єдина моя втіха, що це ти, а не хтось інший, будеш щасливий. Прощавай, любий друже, прощавай навіки!» Після цього Вальтер побіг у кущі, де вони були найгустіші, і спробував застрілитись. Нічого з того не вийшло — з розпуки він забув наладувати пістолет і вдовольнився кількома нападами шалу, що повертались до нього кожного дня. Якось, після довгих тижнів розлуки, Формозус несподівано прийшов до Вальтера й застав його, коли він навколішки гірко оплакував свою долю перед мальованим пастеллю портретом Ульріки, що висів на стіні. «Ні, — вигукнув Формозус, пригортаючи Вальтера до своїх грудей, — ні, я не міг витримати твоєї біди, твого розпачу і жертвую для тебе своїм щастям! Я відмовився від Ульріки і переконав її старого батька, щоб він прийняв тебе за зятя. Ульріка кохає тебе, може, й сама не здогадуючись про це. Сватайся до неї, я відступаюсь. І бувай здоровий!» Він хотів відразу піти, проте Вальтер не пустив його. Вальтерові здавалось, ніби все це сон, він не вірив Формозусові, поки той не витяг власноручну записку старого президента, зміст якої був десь такий: «Шляхетний юначе! Ти переміг, я з жалем відпускаю тебе, але ціную твоє почуття дружби, справді героїчне, про яке можна прочитати лише в стародавніх письменників. Нехай пан Вальтер, людина з похвальними рисами і з доброю, прибутковою посадою, сватається до моєї дочки Ульріки, і якщо вона погодиться, я не матиму нічого проти». Формозус справді поїхав, Вальтер посватався до Ульріки, і вона стала його дружиною. Старий президент ще раз написав Формозусові листа, в якому розхвалив його до небес, запитав, чи той не зробить йому таку ласку й не прийме від нього в подарунок три тисячі талярів, не як відшкодування, бо ж він добре розуміє, що Формозусову втрату нічим не відшкодуєш, а як скромну ознаку його прихильності. Формозус відповів, що старому відомо, які в нього мізерні потреби, що гроші не зроблять його щасливішим і тільки час притупить біль його втрати, в якій ніхто не винен, лише доля, що запалила кохання до Ульріки в грудях його найближчого друга, отже, про якийсь шляхетний вчинок не може бути й мови. Зрештою, він прийме подарунок з умовою, що старий віддасть ті гроші одній бідній удові, яка разом із своєю доброчесною дочкою живе у великих злиднях. Ту вдову відшукали і віддали їй призначені для Формозуса три тисячі талярів. Невдовзі після того Вальтер написав Формозусові: «Я більше не можу без тебе жити, вернись у мої обійми!» Формозус так і зробив, а повернувшись, довідався, що Вальтер відмовився від своєї доброї, прибуткової посади з тією умовою, що її віддадуть Формозусові, який давно мріяв про неї. Він справді отримав ту посаду й опинився, коли не брати до уваги нездійснених надій щодо одруження з Ульрікою, в найвигіднішому становищі. В місті і в цілій країні не могли надивуватися з їхнього змагання у виявах шляхетності, вчинки друзів вважали за відгомін давно минулих прекрасних часів, за приклад героїзму, на який здатні тільки високі душі.

— І справді, — почав я, коли Понто замовк, — і справді, якщо судити з усього, що я читав, то Вальтер і Формозус — шляхетні, вольові люди, здатні на самопожертву й дуже далекі від твоєї хваленої життєвої мудрості.

— Гм, — хитро всміхнувся Понто, — це ще хтозна. Лишається додати кілька подробиць, на які в місті не звернули уваги і які я частково знаю від свого господаря, а частково сам винюхав. Любовні муки пана Формозуса, мабуть, не були такі страшні, як думав старий президент, адже в самий розпал тієї вбивчої пристрасті, коли юнак цілий день був у невтішній розпуці, він щовечора не забував навідатись до гарненької, звабливої модисточки. А після того як Ульріка стала вже його нареченою, він переконався, що лагідна, мов ангел, панна має хист за певних обставин вмент обертатися в справжню відьму. Крім того, до нього дійшла з цілком певних джерел неприємна звістка, що панна Ульріка, живучи в столиці, встигла набути чималий досвід у коханні; отоді Формозуса й пойняла раптова, непереборна шляхетність, яка й спонукала його відступити багату наречену своєму приятелеві. Вальтер, охоплений дивною маною, дійсно закохався в Ульріку, побачивши її в товаристві в блиску майстерного туалету, а Ульріці, зрештою, було досить байдуже, котрий із двох друзів стане її чоловіком — Формозус чи Вальтер. Цей останній справді мав добру, прибуткову посаду, але, перебуваючи на ній, так заплутав справи, що його неодмінно скоро звільнили б. Він визнав за краще, поки не пізно, самому відмовитись від неї на користь свого приятеля і цим з усіх поглядів найшляхетнішим вчинком урятувати свою честь. Три тисячі талярів у надійних паперах віддано одній старій, дуже порядній жінці, що, залежно від обставин, називалась то матір’ю, то тіткою, то служницею тієї гарненької модистки. В цьому випадку вона виступила в подвійній ролі: спершу, коли отримувала гроші, — як мати, а потім, коли передала їх кому слід і дістала за це добру винагороду, — як служниця дівчини. Ти, любий Муре, вже бачив ту модистку: вона разом з паном Формозусом визирала з вікна. Зрештою, і Формозус і Вальтер давно вже знають, у який спосіб вони перевершували один одного у шляхетних вчинках, і давно намагаються ходити різними стежками, щоб не довелось співати один одному хвалу. Тому сьогодні, випадково зустрівшись на вулиці, вони так палко виливали свої дружні почуття.

Цієї миті зчинився страшенний галас. Люди метушились і кричали:

— Пожежа! Пожежа!

Вулицею мчали вершники, торохтіли підводи. З вікна одного будинку неподалік від нас бухнула хмара диму й полум’я. Понто кинувся навтіки, а я з ляку побрався вгору високою драбиною, що стояла біля стіни одного будинку, і скоро опинивсь у безпечному місці на даху. Раптом усе здалося мені

(А. м.) звалився, мов грім з ясного неба, — мовив князь Іреней, — не звернувшись до гофмаршала, не попросивши дозволу в чергових камергерів, майже — хай це лишиться між нами, майстре Абрагаме, нікому не кажіть ні слова, — майже без оповіщення! І жодного тобі ліврейного лакея в передпокоях. Ті йолопи грали в карти у вестибюлі. Картярська гра — великий гріх! І аж коли він був уже на порозі, на щастя, нагодився сервірувальник столів, схопив його за полу і спитав, хто він такий і як про нього доповісти князеві. Але він усе-таки мені сподобався, цілком пристойний чоловік. Ви, здається, казали, що він не завжди був тільки простим музикантом, а навіть посідав якесь становище?

Майстер Абрагам запевнив князя, що Крейслер, звичайно, жив колись в інших умовах, навіть мав честь їсти за князівським столом, і тільки нищівна буря часу позбавила його тих умов. Зрештою, Крейслер хотів би, щоб покривало, накинуте на його минуле, залишилось неторкнутим.

— Отже, — впав йому в слово князь, — отже, він шляхетного роду, може, барон, чи граф, чи навіть... Але не треба залітати надто далеко у своїх мріях! Я маю une faible[159] до таких таємниць! Так, прегарна пора була після французької революції, коли маркізи робили сургуч, а графи плели мереживо для нічних ковпаків, ніхто не хотів зватись інакше, ніж просто мосьє, і всі веселились на тому великому маскараді. Але вернімось до пана фон Крейслера! Бенцон, яка добре знається на людях, дуже його хвалила, вона мені рекомендувала його і, бачу, слушно. З того, як він тримає під пахвою капелюха, я відразу впізнав, що він людина освічена й добре вихована.

Князь сказав ще кілька похвальних слів щодо Крейслерової зовнішності, і майстер Абрагам вирішив, що його план увінчається успіхом. Бо він мав на думці влаштувати свого любого приятеля в цей химерний двірський штат капельмейстером і таким чином прив’язати його до Зіггартсвайлера. Та коли він знов завів про це мову, князь твердо заперечив йому, що з цього нічого не вийде.

— Зважте самі, — сказав він, — зважте самі, майстре Абрагаме, чи зміг би я ввести цього приємного юнака в своє вузьке родинне коло, коли б зробив його капельмейстером, тобто своїм служником? Можна було б дати йому придворне звання, призначити його maitre de plaisir або des spectacles[160], але він ґрунтовно знає музику і, як ви казали, має чималий досвід у театральній справі. А я не відступлюсь від засади свого небіжчика батька, царство йому небесне, який завжди стояв на тому, що такий maitre повинен нічогісінько не тямити в тих справах, які він репрезентує, а то він буде надто про них піклуватися і надто цікавитись людьми, до них причетними, — акторами, музикантами тощо. Тож нехай пан фон Крейслер залишається під маскою чужоземного капельмейстера, і він отримає доступ до внутрішніх покоїв князівського дому, як, наприклад, один також досить значний чоловік[161], який не так давно, щоправда під непристойною маскою нікчемного блазня, розважав найвишуканіші кола своїми смішними штуками. А оскільки ви, — гукнув князь майстрові Абрагаму, бачивши, що той хоче йти, — а оскільки ви, здається, виступаєте як своєрідна charge d’affaires[162]пана фон Крейслера, то я не приховаю від вас, що мені не дуже подобаються дві його риси, навіть не риси, а, швидше, погані звички. Ви вже здогадалися, що я маю на думці. По-перше, коли я з ним розмовляю, він дивиться мені просто в обличчя. В мене самого незвичайні, дуже промовисті очі, я можу страхітливо блискати ними, не згірше за небіжчика Фрідріха Великого, і жоден камер-юнкер, жоден паж не зважується дивитись мені в обличчя, коли я, пронизуючи їх своїм жахливим поглядом, питаю: «Ну що, mauvais sujet[163], наробив знов боргів» або «знов зжер марципана?» А панові фон Крейслерові, скільки я не блискаю очима, хоч би що, він навіть усміхається до мене, та ще й так дивно, що мені самому доводиться опускати очі. А по-друге, в нього така чудна манера озиватися, відповідати на запитання й провадити розмову, що тобі інколи здається, ніби твої слова не мають ніякого глузду, ніби ти сам до певної міри ду... Дуже це прикро, майстре, присягаюся святим Януарієм, просто нестерпно, і вам треба подбати, щоб пан фон Крейслер відучився від цієї своєї риси чи звички.

Майстер Абрагам пообіцяв виконати все, що князь Іреней вимагав від нього, і вже був знов рушив до дверей, але князь іще згадав про те, що князівна Гедвіга відчуває до Крейслера особливу відразу, і сказав, що її віднедавна мучать химерні сни й видива, тому лейб-медик приписав їй з наступної весни лікування сироваткою. А тепер Гедвіга ще й уроїла собі, що Крейслер утік з божевільні і при першій-ліпшій нагоді накоїть тут лиха.

— Скажіть мені, — мовив князь, — скажіть мені, майстре Абрагаме, чи в цього розважного чоловіка є бодай якісь сліди розумового розладу?

Майстер Абрагам відповів, що хоч у Крейслера не більше ознак божевілля, ніж, наприклад, у нього самого, він, проте, часом поводиться трохи дивно, майже так, як принц Гамлет, і тому стає ще цікавіший.

— Наскільки мені відомо, — мовив князь, — юний Гамлет був чудовим принцом із старовинного королівського роду, лише інколи носився з химерною ідеєю, що всі його придворні повинні грати на флейті. Високим особам не гріх мати химери, це ще збільшує пошану до них. Що в людини без становища й роду вважають безглуздям, те у високих осіб сприймають як приємну примху видатного інтелекту, яка викликає подив і захват. Панові фон Крейслеру належало б, звичайно, триматись скромно, та коли йому заманулось наслідувати принца Гамлета, то це свідчить про його гідний схвалення потяг до високого, що, мабуть, розвинувся в ньому внаслідок його непереборної схильності до музичних студій. Тож можна йому вибачити, коли він часом поведеться трохи дивно.

Здавалося, що майстер Абрагам так і не вийде сьогодні з кабінету князя, бо той знов його погукав, коли він уже відчиняв двері, й захотів дізнатися, чому князівна Гедвіга має до Крейслера таку дивну відразу. Майстер Абрагам розповів, як Крейслер уперше зустрів князівну і Юлію в зіггартсгофському парку, і висловив думку, що Крейслер, бувши в дуже збудженому стані, звичайно, міг справити негарне враження на дівчину з такими чутливими нервами.

Князь досить схвильовано висловив надію, що пан фон Крейслер, мабуть, не пішки прийшов у Зіггартсгоф, а залишив карету на котрійсь із широких алей парку, бо звичайно пішки ходять тільки всілякі авантурники низького походження.

Майстер Абрагам нагадав князеві відомий приклад з одним відважним офіцером, який дійшов від Лейпцига до Сиракуз[164], жодного разу не підбивши підметок, а що стосується Крейслера, то він напевне залишив десь у парку карету. Така відповідь задовольнила князя.

Поки в кабінеті князя тривала ця розмова, Йоганнес сидів у радниці Бенцон біля найкращого фортепіано з усіх, які будь-коли створила майстерна фабрика Нанетти Штрайхер, і акомпанував Юлії, що виконувала великий пристрасний речитатив Клітемнестри із Глюкової «Іфігенії в Авліді».