Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Проте Йоганнес думав інакше, йому скрізь бракувало Ліскова, і невдовзі Генієнесмюль почав здаватися юнакові похмурою, мертвою в’язницею.

Отак і вийшло, що Йоганнес послухався поради органного майстра й вирушив у світ шукати собі когось, хто б надимав йому міхи. Дядько вважав, що після закінчення науки небожеві треба їхати до столиці під опіку таємного радника посольства, щоб набути там остаточного лоску. Так воно й сталося!

Цієї миті твоєму покірному слузі і Йоганнесовому біографові страшенно прикро на душі, бо, торкнувшись другого цікавого моменту в житті Крейслера, про який тобі обіцяно розповісти, любий читачу, — а саме, про те, як Йоганнес Крейслер втратив чесним шляхом набуту посаду радника посольства і, можна сказати, був висланий зі столиці, — він виявив, що всі його відомості з цього питання убогі, мізерні, поверхові і не пов’язані між собою.

Отже, залишається тільки сказати, що невдовзі після того, як Крейслер обійняв посаду свого померлого дядька і став радником посольства, в столиці з’явився один могутній коронований велетень[156], і не встиг ніхто й озирнутися, як він навідав князя, свого найкращого приятеля, в його резиденції і так щиро, так палко стиснув його в своїх залізних обіймах, що той мало не пустився духу. В особі і вчинках того велетня було щось невідпорне, тому кожне його бажання виконували навіть тоді, коли воно могло стати для всіх тягарем і лихом, чим воно насправді й було. Багато хто вважав цю дружбу з велетнем ризикованою, хотів від неї ухилитися, але сам ставав перед ризикованим вибором: чи визнати переваги цієї дружби, чи шукати за межами країни іншої позиції для спостереження, з якої вони, можливо, побачили б велетня в правдивішому світлі.

Крейслер виявився серед тих останніх.

Незважаючи на свою дипломатичну діяльність, Крейслер зберіг у собі досить наївності, і бували хвилини, коли він не знав, на що зважитись. Саме такої хвилини він спитав одну вродливу даму в глибокій жалобі, якої вона думки про радників посольства. Дама наговорила йому багато гарних, чемних слів, але кінець кінцем з’ясувалося, що вона не може бути дуже високої думки про радника, який, захоплено віддаючись мистецтву, не присвятить йому себе всього.

— Найчарівніша із вдів, — мовив на це Крейслер, — я виїжджаю!

Коли він, уже в дорожніх чоботях і з капелюхом у руках, із розчуленим і засмученим, як і належить під час розлуки, серцем зайшов до вдови попрощатися, вона всунула йому в кишеню запрошення на місце капельмейстера при дворі того самого великого герцога, який ковтнув князівство Іренея.

Навряд чи треба казати, що тією дамою в жалобі була не хто інша, як радниця Бенцон, яка щойно втратила свого радника, бо її чоловік саме помер.

Дивним чином сталося так, що Бенцон якраз тоді, коли

(М. п. д.) Понто підстрибом помчав просто до дівчини, що продавала хліб і ковбаски й що мало не вбила мене, коли я приязно простяг до столика лапу.

— Понто, любий мій Понто, що ти робиш? Бережись, обминай десятою дорогою цю бездушну варварку, цю мстиву богиню ковбас! — так я гукав навздогін Понто.

Та пудель, не звертаючи на мене уваги, біг далі, і я подався за ним, але віддалік, щоб, коли він потрапить у небезпеку, встигнути вшитися. Досягши столика, Понто став на задні лапи й заходився граційно витанцьовувати навколо дівчини, що їй дуже сподобалося. Вона підкликала пуделя до себе, і він підійшов, поклав їй голову на коліна, тоді знов схопився, весело загавкав, ще раз затанцював навколо столика, скромно обнюхав його і ласкаво зазирнув дівчині у вічі.

— Ти хочеш ковбаски, чемний песику? — спитала дівчина, і коли Понто, чарівно махаючи хвостом, радісно заскавчав, вона вибрала, на мій превеликий подив, одну з найкращих, найбільших ковбасок і простягла її пуделеві. Понто в подяку виконав ще один коротенький танок, тоді поспішив з ковбаскою до мене і віддав її мені з дружніми словами:

— На їж, підживи душу, любий мій!

Коли я вм’яв ковбаску, Понто звелів мені йти за ним, сказавши, що хоче відвести мене до майстра Абрагама.

Ми неквапом пішли поруч, щоб зручніше було, ідучи, провадити розумну розмову.

— Я визнаю, — почав я, — що ти, любий Понто, краще за мене вмієш давати собі раду в цьому світі. Я б ніколи не зміг уласкавити серце тієї варварки, а ти доконав це так неймовірно легко. Але вибач мені — у твоїй поведінці з тією ковбасницею було щось таке, проти чого повстає моя природжена гідність. Якесь покірне підлещування, втрата самоповаги, приниження своєї шляхетної натури — ні! Любий пуделю, я нізащо не зміг би так запобігати ласки, так пнутись зі шкури, так покірно випрохувати їжі, як ти. Коли я дуже голодний або до чогось дуже ласий, то просто стрибаю на стілець за спину господареві й тільки ніжно мурчу. I навіть цим я не стільки прохаю ласки, скільки нагадую господареві про його обов’язок задовольняти мої потреби.

На мої слова Понто голосно засміявся і сказав:

— Ох, Муре, дорогий мій коте! Ти, може, і вправний літератор і розумієшся на всяких мудрих речах, про які я й гадки не маю, але в самому житті ти нічогісінько не тямиш і без мене пропав би, бо не маєш ані крихти життєвої мудрості. По-перше, ти, мабуть, інакше міркував би, не з’ївши ковбаски, бо голодний скромніший і поступливіший, ніж наїдений, а по-друге, ти дуже помиляєшся щодо мого, як ти кажеш, підлещування. Ти сам добре знаєш, що танцювати й стрибати мені дуже приємно і я часто роблю так задля власної розваги. Коли я починаю показувати людям своє мистецтво, власне, тільки з бажання трохи розворушитися, мені стає страшенно смішно, що ті йолопи гадають, ніби я так стараюся з особливої симпатії до них і лише для того, щоб розвеселити і втішити їх. Атож, вони справді думають так, хоч неважко помітити, що наміри мої зовсім інші. Ти, любий, щойно сам бачив живий приклад цьому. Хіба дівчина не могла відразу здогадатися, що мені йдеться тільки про ковбаску, а бачиш, яка вона була рада, що я їй, незнайомій, показую свої штуки, ніби вважаю її саме тією особою, яка здатна їх оцінити. Якраз із тієї радості вона й зробила все, чого мені було треба. Життєва мудрість каже: коли ти щось робиш для себе, вдавай, наче робиш його тільки задля інших, тоді вони почуватимуться дуже зобов’язаними тобі й виконають усе, що ти захочеш. Багато хто здається люб’язним, послужливим, скромним, ніби тільки й думає, як би догодити іншим, а має на оці лише своє неоціненне «я», якому слугують інші, самі того не відаючи. Отже, те, що ти волієш звати покірним підлещуванням, є не що інше, як мудра розважність, яка ґрунтується на дурості інших і вмінні нею користатися.