Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Якщо в князівни аж переливалась через край якась неприродна, судомна веселість, то Юлія, навпаки, затихла й посмутніла. Підперши голову рукою, вона сиділа біля фортепіано, і її зблідле обличчя та затуманений погляд свідчили, що вона відчувала просто фізичний біль, так погано було в неї на душі.

У Крейслера також погас останній спалах гумору. Уникаючи будь-яких розмов, він нечутною ходою наближався до дверей. Дорогу йому заступила Бенцон.

— Не знаю, — мовила вона, — що за чудний, прикрий настрій мене сьогодні

(М. п. д.) таким знайомим, таким рідним, солодкий запах якоїсь чудової, сам не знаю якої печені блакитнуватими хмарками здіймався над дахами, а звідкись здалеку з шепотом вечірнього леготу долинали тихі, ласкаві голоси: «Муре, мій коханий, де ти так довго блукав?»

Чого в засмученому серці

Почувся знов блаженства щем,

Мов теплим весняним дощем

Прорвав розпуки зимні дверці?

Заграла радість у очах,

Нуртує сила в спритних лапах,

Пекучий біль в душі прочах,

В надію обернувся жах:

Я чую смаженого запах!

Так я співав і, незважаючи на страхітливий галас та гудіння пожежі, віддавався солодким мріям. Але й тут, на даху, мене не полишали жахливі прояви потворного світського життя, в яке я сам ускочив. Не встиг я озирнутися, як із димаря вилізла одна з тих почвар, що їх люди звуть сажотрусами. Тільки-но той чорнопикий бешкетник помітив мене, як зразу ж зарепетував: «Дзу, коте!» — і шпурнув у мене мітлою. Ухиляючись від удару, я стрибнув на сусідній дах і подряпався вниз по ринві. Хто опише мій радісний подив, мою щасливу розгубленість, коли я побачив, що опинився на будинку свого доброго господаря! Я спритно перелазив від одного слухового віконця до другого, але всі вони були зачинені. Тоді я підвищив голос, та дарма, ніхто мене не почув. Тим часом із охопленого полум’ям будинку валували вгору хмари диму, сичали струмені води, безліч голосів навперейми щось кричали, пожежа, видно, ставала ще загрозливішою. Та ось відчинилось слухове віконце, і з нього визирнув майстер Абрагам у жовтому халаті.

— Муре, мій любий котику, Муре, ось де ти сидиш! Злазь-но, злазь, сіренький! — радісно вигукнув він, побачивши мене.

Я також не пропустив нагоди всіма приступними мені способами показати йому й свою радість; отже, ми відсвяткували чудову хвилину зустрічі. Господар почав мене гладити, коли я стрибнув до нього на горище, і від задоволення я ласкаво, солодко замурчав, чи, як кажуть, ніби на глум, деякі люди, запряв.

— Ха-ха-ха, — засміявся господар, — ха-ха-ха, ти, голубе, певне, радий, що повернувся з далеких мандрів додому, і не бачиш, яка над нами нависла небезпека. Далебі, я б сам хотів бути, як ти, щасливим, невинним котом, якому начхати на пожежу й пожежників, бо в нього не згорить ніяке рухоме майно, адже єдина рухомість, якою володіє його безсмертний дух, — це він сам!

З цими словами господар узяв мене на руки й спустився вниз до кімнати.

Не встигли ми зайти, як туди ж убіг професор Лотаріо і ще двоє чоловіків.

— Прошу вас, — вигукнув професор, — ради бога, прошу вас, майстре! Ви в страшній небезпеці, вогонь перекинувся вже на ваш дах. Дозвольте, ми винесемо ваші речі!