Розділ «Життєва філософія кота Мура Переклавз німецької Євген Попович»

Господар дуже сухо пояснив йому, що в такій небезпеці надмірна старанність друзів може дати більше шкоди, ніж сама небезпека, бо те, що вдається врятувати від вогню, переважно летить до біса, хоч і в делікатніший спосіб. Він сам колись, як його приятелеві загрожувала пожежа, з найкращих міркувань викидав у вікно чимало коштовної китайської порцеляни, аби вона тільки не згоріла. Але він буде вдячний їм, якщо вони, не хапаючись, складуть у скриню три нічні ковпаки, кілька сірих сурдутів та деяке інше вбрання, особливо вважаючи на шовкові панталони, і ще трохи білизни, а книжки й рукописи хай спакують у два кошики, тільки щоб ані пальцем не торкались машин. І аж як уже займеться дах, він покине будинок зі своїм рухомим майном.

— Але найперше, — закінчив він, — але найперше хай я нагодую і напою свого підсусідка й товариша, який щойно повернувся з мандрів стомлений і виснажений. А тоді вже порядкуйте собі.

Усі весело засміялися, здогадавшись, що господар має на думці мене.

Їжа мені дуже смакувала, отже, мої найкращі надії, які я виливав на даху тужливими солодкими звуками, цілком збулися.

Коли я попоїв, господар посадовив мене в кошик, а поряд, де ще було місце, поставив мисочку з молоком і дбайливо закрив кошика.

— Сиди тихо, — мовив він, — сиди тихо, котику, в цьому темному прихистку і, щоб не нудно було, хлебчи свій улюблений напій, бо якщо ти вискочиш і почнеш вештатись по кімнаті, то наші рятівники в поспіху неодмінно розтопчуть тобі хвіст і лапи. Коли доведеться тікати, я сам винесу тебе звідси, щоб ти знов не заблукав, як уже раз було. Ви не повірите, — звернувся господар до професора та його товаришів, — ви не повірите, шановні панове й помічники в біді, який цей сірий добродій у кошику розумний, незвичайний кіт. Послідовники натураліста Галля[179] запевняють, що навіть досить виховані коти, обдаровані такими чудовими рисами, як жадоба вбивства, потяг до крадіжки, лукавство і т. д., цілком позбавлені почуття орієнтації на місці, тож, раз заблукавши, вони ніколи не знайдуть домівки, але мій Мур — блискучий виняток серед них. Кілька днів тому я виявив, що він пропав, і щиро сумував за ним, а сьогодні він раптом повернувся, і я маю підстави припускати, що він навіть скористався дахами, як найприємнішим шляхом для прогулянок. Він, добра душа, довів не тільки свою кмітливість і розум, а й прихильність до господаря, за що я його ще дужче полюбив.

Мене страшенно втішила господарева хвала, я не без внутрішнього вдоволення усвідомив свою перевагу над усім котячим родом, над силою-силенною заблуканих котів, позбавлених почуття орієнтації на місці, і здивувався, що досі сам не завважив цієї особливої здатності свого розуму. Правда, я пам’ятав про те, що, власне, це юний Понто вивів мене на потрібну дорогу, а сажотрусова мітла спрямувала на потрібний дах, та однаково не мав сумніву щодо своєї прозірливості і справедливості господаревих слів. Як уже сказано, я відчував свою внутрішню потугу, і це відчуття було запорукою, що господар недарма хвалив мене. Незаслужена хвала дає багато більшу втіху, ніж заслужена, і той, кого хвалять, багато дужче пишається нею, ніж заслуженою, — таке я десь читав чи, може, чув, але це стосується тільки людей, мудрі коти не здатні на таку дурість, я твердо переконаний, що знайшов би дорогу додому без Понто й сажотруса і що обидва вони тільки сплутали мені правильний хід думок. Ту дещицю життєвої мудрості, якою так пишався юний Понто, я міг би здобути і в інший спосіб, хоч різні пригоди, які я пережив з люб’язним пуделем, тим aimable roue[180], дали мені добрий матеріал для листів друзям, у форму яких я втілив свої враження від подорожі. Ті листи з успіхом могли б бути надруковані в усіх ранкових і вечірніх газетах, в усіх світських і незалежних часописах, бо в них дотепно й глибокодумно змальовані найблискучіші сторони мого «я», а що може бути цікавіше для будь-якого читача? Проте я знаю наперед, що панове редактори й видавці запитають: «Хто такий цей Мур?» — а дізнавшись, що я кіт, хоч навіть найдосконаліший на світі, зневажливо відмахнуться: «Кіт, а преться в письменники!» І навіть якби я володів гумором самого Ліхтенберга і глибиною думки Гамана[181], — про них я чув чимало доброго, мабуть, вони непогано писали для людей, та обидва вже померли, що для кожного письменника й поета, який мріє про безсмертя, дуже ризикована річ, — отже, кажу, якби я навіть володів гумором Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, однаково мені повернули б рукопис, бо де ж бачено, щоб котячі пазурі опанували вишуканий стиль! Отака справедливість! О упередження, кричуще упередження, як же ти глибоко сидиш у людях, а надто в тих, що звуться видавцями!

Професор і ті, що з ним прийшли, зчинили навколо мене жахливий рейвах, на мій погляд, цілком даремно, якщо їм треба було спакувати всього лише нічні ковпаки й сірі сурдути.

Раптом знадвору хтось гукнув:

— Будинок горить!

— Ого-го, — мовив майстер Абрагам, — якщо так, то мені треба самому глянути, що там робиться. Не хвилюйтесь, панове, коли виявиться, що небезпека справді близько, я вернуся і ми спакуємось.

3 цими словами він залишив кімнату.

Я в своєму кошику весь похолов. Шалений галас, дим, що почав проникати до кімнати, — все збільшувало мій страх. У голову мені почали закрадатися чорні думки. Що, коли господар забуде про мене і мені доведеться ганебно загинути в полум’ї! У животі в мене, мабуть, з великого страху почало неприємно пощипувати. «А що як зло замислив мій господар, — думав я, — із заздрощів до знань моїх великих й навік мене в цей кошик запроторив, щоб спекатися тягару й мороки? І що як білий цей напій — отрута, яка несе мені загибель певну?» Незрівнянний Муре, навіть у хвилину смертельного страху ти думаєш ямбами, не пропало безслідно те, що ти колись вичитав у Шекспіра-Шлегеля!

Нарешті майстер Абрагам просунув голову в двері і сказав:

— Небезпека минула, панове! Сідайте спокійно до столу і випийте пляшку чи дві вина, воно в стінній шафі. А я ще ненадовго полізу на дах і добре його поллю. Але стривайте, спершу треба поглянути, що робить мій котик.

Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з’їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.

Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. «Зрештою, — подумав я, — і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, — не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п’янкий опій».

Ця думка мене цілком заспокоїла.

Тільки-но господар вийшов з кімнати, як я побачив крізь щілину в кошику, що професор недовірливо глянув у мій бік і підморгнув своїм друзям, наче хотів їм сказати щось важливе. Потім вів заговорив так тихо, що я не почув би жодного слова, коли б небо не обдарувало мої шпичасті вуха незвичайно гострим слухом.

— Знаєте, що мені зараз кортить зробити? Я б оце підійшов до кошика, відкрив його і вгородив би оцього гострого ножа в горлянку тому проклятому котюзі, який сидить там і, мабуть, нахабно й самовдоволено кепкує з нас.