Розділ «Про письменство»

Не хочу надто критикувати своє покоління (а втім, хочу: ми мали шанс змінити світ, а натомість обрали канал «Шопінг на дивані»), але серед моїх тогочасних знайомих студентів-письменників побутував погляд, що хороше письмо з’являється спонтанно, в напливі відчуттів, які треба негайно ловити; під час будівництва своїх надважливих сходів у небеса не можна просто собі стояти з молотком у руці. «Ars poetica»[78] за 1969 рік було найкраще виражене в пісні Донована Лейтча: «Спершу є гора / Потім гори немає / Потім є»[79]. Майбутні поети жили в росянистому толкіністичному світі й вихоплювали вірші з ефіру. Думка була практично одностайна: серйозне мистецтво приходить… десь звідти! Письменники — благословенні стенографісти під Боже диктування. Не хочу соромити нікого зі своїх давніх друзів того періоду, тому ось вигадана версія того, що я маю на увазі, зібрана зі шматочків багатьох справжніх віршів:

я заплющую очі

бачу в пітьмі

Родан Рембо

у пітьмі

я ковтаю тканину

самотності

вороно я тут

вороне я тут

Якби ви запитали в поета, що цей вірш означає, скоріше за все, отримали б від нього зневажливий погляд. Решта б випромінювала зніяковілу мовчанку. А те, що поет, напевне, не зміг би вам нічого розказати про свої механізми творчості, всі, звісно, вважали б несуттєвим. Під примусом він, імовірно, сказав би, що немає жодних механізмів, а є лиш еякуляція відчуттів: спершу є гора, потім гори немає, потім є. А якщо, виходячи з припущення, що такі загальновживані слова, як «самотність», мають для всіх нас однакове значення, отриманий вірш буде халтурний, то ну чого ти, забий на цей старомодний чос, заціни глибину. Я ніколи не доганяв такого підходу (хоч і не насмілювався про це говорити, принаймні так багатослівно) і як же зрадів, коли дізнався, що гарна дівчина в чорному платті та шовкових панчохах теж не дуже доганяла. Вона не казала про це прямо, а втім, не було й потреби. Її твори промовляли за неї.

Учасники майстерні — з дюжина студентів і троє чи четверо інших викладачів — збиралися двічі на тиждень у вітальні викладача Джима Бішопа і працювали в дивовижній атмосфері рівності. Вірші набиралися та роздруковувалися на мімеографі на кафедрі англійської в день кожної майстерні. Поети декламували, а всі інші читали за ними по копіях. Ось один із віршів Таббі тієї осені:

Пісня поступу Августина

Найхудішого ведмедя будять узимку

сміх уві сні сарани,

маревна буча бджіл,

медово-пахучі пустельні піски,

які несе вітер в утробі своїй

на далекі пригíрки, в кедрові доми.

Ведмідь відчуває певну надію.

Є поживні слова, що годують