Розділ «Про письменство»

У Брансвіку, де ми ходили в старші класи, Дейв знайшов крамницю, в якій продавався барабанний друкарський пресик. І він був робочий, заледве. Спочатку треба було надрукувати текст на трафаретах, які можна було купити в місцевій канцелярській крамниці по 19 центів за штуку, — брат називав це заняття «нарізанням трафаретів», зазвичай цим займався я, бо був менш схильний до хибодруків. Далі трафарети прикріплялися до барабана преса, змащувалися найсмердючішим, найлипкішим у світі чорнилом, і вперед — крути ручку, синку, доки рука не відвалиться. За два вечори ми встигали стільки ж, скільки з гектографією за цілий тиждень, і хоч робота на барабанному пресі була брудна, він не скидався на розсадник потенційно смертоносної хвороби. У «Дейвової промокашки» почалася короткочасна золота доба.

Мене не надто цікавив друкарський процес, мене також узагалі не цікавили таємні знання щодо проявлення плівки та друку фотографій. Мені було байдуже до герстівських перемикачів передач[34], виготовлення сидру та пошуку формули, яка відправить твою пластмасову ракету в стратосферу (зазвичай вони не перелітали навіть через наш будинок). Що мене дійсно цікавило між 58-м і 66-м роками — це кіно.

На момент, коли п’ятдесяті поступилися місцем шістдесятим, у нашому регіоні було лише два кінотеатри, і обидва в Льюїстоні[35]. В «Емпайрі» відбувалися прем’єри, там показували діснеївські фільми, епічне біблійне кіно та мюзикли, в яких ансамблі прилизаних людей співали й танцювали. Я ходив на всякі фільми, якщо було кому мене відвезти — зрештою, кіно є кіно, — але вони мені не вельми подобалися через свою обридливу правильність, передбачуваність. Дивлячись «Пастку для батьків», я сподівався, що Гейлі Міллз зустрінеться з Віком Морроу зі «Шкільних джунглів»[36]. Це бодай трохи оживило б сюжет. Мені здавалося, одного погляду на викидний ніж Віка і в його гострі очі було б досить, аби Гейлі переосмислила свої дріб’язкові домашні проблеми. І, лежачи в ліжку під своєю косою стіною та слухаючи вітер у кронах чи щурів на горищі, я мріяв не про Деббі Рейнолдс у ролі Теммі, й не про Сандру Ді в ролі Ґіджет[37], а про Іветт Вікерс у «Нападі гігантських п’явок» і про Луану Андерс у «Божевіллі 13»[38]. Не було мені діла до краси, не було мені діла до радості, ні до Білосніжки та семи тих чортових гномів. У тринадцять років я хотів чудовиськ, які пожирали цілі міста, радіоактивних трупів, які вилазили з океану та жерли серферів, і дівчат у чорних ліфчиках, які були на вигляд як бидло з трейлерного парку[39].

Фільми жахів, наукова фантастика, кіно про банди тінейджерів у пошуках сексуальних пригод, про лузерів на мотоциклах — ось від чого зашкалювали мої прилади. Усе це показували не в «Емпайр» на верхньому краю Лісбон-стрит, а в кінотеатрі «Рітц», ген унизу, серед ломбардів та недалеко від магазину одягу «Луїс», де в 64-му я купив свою першу пару бітлівських шузів. Від мого дому до «Рітца» було 22 км, я їздив туди на попутках щовихідних протягом восьми років між 1958 і 1966 роками, доки нарешті не отримав водійські права. Іноді я ходив у кіно зі своїм другом Крісом Чеслі, іноді сам, проте головне, що ходив завжди, пропускав лише через хворобу чи з інших поважних причин. Саме в «Рітці» я подивився «Я вийшла заміж за космічного монстра»[40] з Томом Трайоном, «Привид у домі на пагорбі» з Клер Блум та Джулі Гарріс, «Дикі янголи» з Пітером Фондою та Ненсі Сінатрою. Я бачив, як Олівія де Гевілленд виколює Джеймсу Каану очі саморобними ножами в «Леді у клітці», як Джозеф Коттен повстає з мертвих у «Тихше, тихше люба Шарлотто», дивився, затамувавши подих (і з неабияким хтивим інтересом), чи повністю Еллісон Гейс виросте зі свого одягу в «Нападі п’ятдесятифутової жінки». «Рітц» пропонував найпрекрасніші речі в житті, якщо сидіти в третьому ряду, уважно дивитися й не кліпати під час важливих моментів.

Нам із Крісом подобалися будь-які жахи, але улюбленими були фільми з лінійки американсько-міжнародного виробництва, більшість яких зняв Роджер Корман[41], а назви були злизані з Едґара Аллана По. Я не кажу, що фільми зняті за мотивами творів По, бо в них не було майже нічого спільного з його прозою та поезією (не повірите, але «Ворон» був знятий як комедія). А проте в найкращих з них — «Палац із привидами», «Хробак-переможець», «Маска Червоної Смерті» — досягалося відчуття галюцинаторної моторошності, і це робило їх такими особливими. Ми з Крісом вигадали власну назву для цих фільмів, яка виносила їх в окремий жанр. Були вестерни, мелодрами, були воєнні історії… а були «По-фільми».

— Ходімо в суботу на обідній сеанс? — пропонував Кріс. — У «Рітц».

— А що йде? — питав я.

— Щось про мотоциклістів і По-фільм, — казав він.

Ясна річ, почувши про таку комбінацію, я був обома руками за. Брюс Дерн дає жару на гарлеї, а Вінсент Прайс дає жару в замку з примарами над бурхливим океаном — чого ще бажати? А якщо пощастить, можна натрапити на Гейзел Корт у мереживній нічній сорочці з глибоким вирізом.

З усіх По-фільмів найглибше мене та Кріса вразив «Провалля і маятник». Широкоекранний і кольоровий (а в 61-му, коли вийшов цей, кольорові фільми жахів усе ще були рідкістю) фільм за сценарієм Річарда Метісона взяв кілька стандартних готичних інгредієнтів і зробив із них дещо унікальне. Імовірно, це був останній висококласний студійний фільм жахів до прем’єри звірячого інді-фільму «Ніч живих мерців» Джорджа Ромеро, чия поява навіки все змінила (де в чому на краще, але переважно на гірше). У найкращій сцені, від якої ми з Крісом прикипіли до своїх сидінь, Джон Керр роздовбує замкову стіну та знаходить тіло своєї сестри, яку явно поховали живцем. Я досі пам’ятаю крупний план обличчя покійниці, знятий крізь червоний фільтр об’єктивом, який розтягнув її лице в перебільшеному безгучному крику.

Того вечора довгою дорогою додому (якщо машин було мало, доводилося йти пішки по шість-вісім кілометрів і приходити додому аж затемна) в мене виникла чудова ідея: я зроблю з «Провалля і маятника» книжку! Напишу новелізацію, як «Monarch Books»[42], які видали новелізації такої безсмертної кінокласики, як «Джек-різник», «Ґорґо» та «Конґа»[43]. Але я не просто напишу цей шедевр, я ще й надрукую його за допомогою барабанного преса в нашому підвалі й продаватиму в школі! Піу! Ти-бдищ!

Сказано — зроблено. Працюючи зі старанністю й ретельністю, за які мене пізніше так хвалили критики, я за два дні створив свою «книжкову версію» «Провалля і маятника», пишучи просто на трафаретах, з яких друкував. І, хоча жоден примірник цього шедевру не зберігся (принаймні наскільки я знаю), по-моєму, він був за обсягом вісім сторінок з одинарним інтервалом та мінімальними відступами між абзацами (не забувайте, кожен трафарет коштував 19 центів). Я друкував на аркушах з обох боків, як у звичайній книзі, і додав титул, де намалював примітивний маятник, з якого скрапували маленькі чорні ляпки, що мали бути схожі на кров. В останній момент я зрозумів, що забув ідентифікувати видавництво. Через півгодини приємних роздумів я надрукував слова A V.I.B. BOOK у правому верхньому кутку своєї титульної сторінки. V.I.B. означало Very Important Book[44].

Я наштампував із сорок примірників «Провалля і маятника» в блаженному невіданні, що порушую кожен закон про плагіат і авторське право в історії людства, — усі мої думки були зосереджені на тому, скільки вдасться заробити грошей, якщо книжка стане хітом у школі. Трафарети обійшлися мені в 1 долар 71 цент (використання окремого трафарета на сам лише титул здавалося марнотратством, але треба мати презентабельний вигляд, неохоче погодився я, треба, щоб відчувалася солідність), іще чверть долара за папір, скобки були безкоштовні, я поцупив їх у брата (може, на оповідання, які надсилаєш у журнал, і треба чіпляти скріпку, але тут мова про книгу — все серйозно). Подумавши ще трохи, я поставив на «V.I.B. № 1 — Стів Кінг „Провалля і маятник“» ціну в двадцять п’ять центів за примірник. Я прикинув, що зможу продати до десятка примірників (мама купить один для гарного початку — на неї завжди можна розраховувати) і отримаю 2,50. Тобто зароблю 40 центів, а цього вистачить для фінансування ще однієї пізнавальної мандрівки в «Рітц». Якщо продам на два примірники більше, то зможу купити ще великий пакет попкорну та колу.

«Провалля і маятник» стала моїм першим бестселером. Я приніс до школи в сумці для книжок усю віддруковану партію (у 1961 році я ходив у восьмий клас у новозбудованій даремській школі на чотири кабінети) і в той же день до полудня продав дві дюжини. До кінця обідньої години, коли школою пішов поголос про жінку, поховану в стіні («Вони з жахом дивилися на оголені кістки на кінчиках її пальців і зрозуміли, що вона божевільно дряпалася на волю»), я продав уже три дюжини. У мене було дев’ять доларів дрібняками, що обтяжували дно моєї сумки (на якій даремський крутелик примудився розмістити майже весь текст «The Lion Sleeps Tonight»[45]), я ходив наче вві сні, нездатний повірити у раптовий злет до негаданих вершин багатства. Усе було надто добре, аби бути правдою.

Так і вийшло. Коли о другій годині шкільний день завершився, мене викликали в кабінет директора, де сказали не перетворювати школу на базар, а тим паче, докинула міс Гіслер, для продажу такого непотребу, як «Провалля і маятник». Її реакція не вельми мене здивувала. Міс Гіслер викладала в моїй попередній школі з одним кабінетом у Методист-Корнерс, де я провчився п’ятий і шостий класи. О тій порі вона підгледіла, як я читаю сенсаційний роман «про малолітніх хуліганів» («Амбойські герцоги» Ірвінга Шульмана[46]), і відібрала його в мене. Нинішня ситуація була така сама. Мені було гидко з себе, бо я не продумав можливості таких наслідків. У той час ми називали тих, хто робив якусь дурницю, «дабер» (корінні менці вимовляли це слово «даба»). І я серйозно дабонув.

— От чого я не можу зрозуміти, Стіві, — казала вона, — то це нащо тобі взагалі писати такий мотлох? У тебе є талант. Чому тобі хочеться марнувати свої здібності?

Вона трусила переді мною скрученим у трубочку примірником «V.I.B. № 1», ніби газетою перед носом собаки, який надзюрив на килим. Вона почекала, чи я відповім, — віддам їй належне, питання було не зовсім риторичним, — але я не мав відповіді. Мені було соромно. Відтоді я ще багатенько років — забагато — соромився того, що пишу. Мені було, певно, сорок, коли я нарешті усвідомив, що ледь не кожному авторові худліту і поезії, який опублікував бодай рядок, хто-небудь дорікав, що він марнує свій Богом даний талант. Якщо ти пишеш (ну або малюєш, танцюєш, ліпиш чи співаєш), обов’язково знайдеться той, хто намагатиметься загівняти тебе через це — от і все. Я не пробую нав’язати свою думку, а просто подаю факти, як їх бачу.

Міс Гіслер сказала, що я маю повернути всім гроші. Я не сперечався, повернув гроші всім, навіть тим (а таких, мені на радість, виявилося чимало), хто не захотів здати свій примірник «V.I.B. № 1». Отже, я зостався в програші, але з настанням літніх канікул надрукував сорок вісім примірників нового твору. Це було оригінальне оповідання під назвою «Навала міжзоряних істот». Я продав їх усі, крім чотирьох чи п’яти. Значить, я все-таки виграв, принаймні з фінансової точки зору. Але в душі мені й далі було соромно. Я все ще чув, як міс Гіслер питає, нащо я марную свій талант, нащо марную свій час, нащо пишу мотлох.

Писати історію з багатьох частин для «Дейвової промокашки» було цікаво, а от із рештою моїх журналістських обов’язків я нудився. Проте це робота в газеті, яка б вона не була, про це всі знали, тож у десятому класі я став редактором шкільної газети «Барабан» у лісбонській старшій школі. Не пригадую, щоб мені дали в цій ситуації право вибору. По-моєму, просто поставили перед фактом. Моїм заступником був Денні Імонд, якому займатися газетою було ще менш цікаво, ніж мені. Денні просто подобалося, що кабінет № 4, де ми працювали, був поряд із дівчачим туалетом. «Стіве, колись я просто психону і прорубаю туди хід, — казав він мені багато разів. — Раз, раз, раз!» Якось він додав, мабуть, на виправдання своїх бажань: «Там найгарніші дівчата школи задирають спідниці». Це прозвучало настільки фундаментально тупо, що в цьому навіть була якась мудрість, наче дзен-буддистський коан чи раннє оповідання Джона Апдайка.

«Барабан» за мого редакторства не зазнав розквіту. Тоді, як і зараз, в мене наставали періоди неробства, за якими йшли періоди трудоголічного шалу. За 1963–1964 навчальний рік вийшов тільки один випуск «Барабана», зате це був монстр, грубіший за телефонний довідник Лісбон-Фоллз. Одного вечора, до смерті знудившись через звіти успішності класів, новини команди чирлідерок[47] і чиюсь тупорилу спробу написати гімн школи, я створив сатиричну шкільну газету, хоча мав би вигадувати підписи до фотографій у «Барабані». Так з’явилися «Сільські риглі»[48]. У рамочці в лівому верхньому кутку замість гасла «Усі новини, гідні друку»[49] було «Усе гівно, що мастить руку». Через цей невигадливий гумор у мене єдиний раз за всю шкільну кар’єру були справді серйозні проблеми. А ще це привело мене до найкориснішого письменницького уроку в житті.