Розділ «Про письменство»

краще за гори снігу на срібних тарелях

і за нáдміри льоду в золотих чашах. Крихти криги

з уст коханця — не завжди на краще,

А пустельні марення — не завжди міраж.

Ведмідь, прокидаючись, співає пісню поступу,

зіткану з піску, який підкорює міста

рухом крізь віки. Хвалою він спокушає

вітер, що мандрує до моря,

де рибина, впіймана в пильну мережу, чує пісню ведмедя в снігу, який холодом пахне.

Коли Таббі дочитала, зависла тиша. Ніхто не знав, як реагувати. Крізь вірш ніби було пропущено троси, на яких рядки натягувалися, доки майже починали гудіти. Комбінація вправної дикції та маячни´х образів схвилювала мене й просвітила. Її вірш також дав мені відчути, що я не один переконаний, ніби добре письмо може водночас і п’янити, і нести якусь думку. Якщо тверезі, як скельце, люди здатні трахатися, як шаленці, — щиро втрачати розум у момент своїх терзань, — то чому письменник не може бути здатний збожеволіти і при цьому залишатися при глузді?

Також мені сподобалися старанність і праця, вкладені в цей вірш, які наводили на думку, що в написанні віршів (або оповідань чи есе) стільки ж спільного з підмітанням підлоги, скільки й із легендарними моментами одкровень. У п’єсі «Родзинка на сонці»[80] один персонаж вигукує: «Я хочу літати! Я хочу торкнутися сонця!», на що його дружина відповідає: «Спочатку доїж яєшню».

Під час подальшого обговорення читання Таб мені стало ясно, що вона розуміє свій вірш. Вона точно знала, що хотіла сказати, і їй це майже повністю вдалося. Вона знала про Блаженного Августина (354–430 рр. н. е.) як католичка і студентка історичного профілю. Августинова мати (теж свята) була християнкою, а батько — язичником. До свого навернення Августин прагнув грошей і жінок, а після — боровся зі своїми сексуальними поривами. Він відомий своєю Молитвою розпусника, де сказано: «О Господи, зроби мене цнотливим… але ще не зараз». У своїх писаннях він зосереджував увагу на боротьбі людини, яка прагне відмовитися від віри в себе на користь віри в Бога. І часом порівнював себе з ведмедем. Усміхаючись, Таббі так схиляє підборіддя, що виглядає мудрою та до болю милою. Пам’ятаю, вона й тоді так зробила і сказала: «Крім того, я люблю ведмедів».

Поступ, тому що ведмідь просинається поступово. Він могутній та чуттєвий, однак худий, бо прокинувся несвоєчасно. Ведмідь, сказала Таббі, коли її попросили розтлумачити, — це свого роду символ тривожної та чудесної звички людства бачити правильні сни в неправильний час. Ці сни складні через свою недоречність, але також і чудові своїми обіцянками. Іще цей вірш наводить на думку, що сни могутні: сон ведмедя достатньо сильний, аби спокусити вітер на те, щоб донести свою пісню рибині, яка спіймалася в сіть.

Я не стану доводити, чи «Пісня поступу» — великий вірш (хоч і вважаю його хорошим). Суть у тому, що це був поміркований вірш у часи істерії, народжений із письменницької етики, яка наскрізь резонувала з моїми серцем і душею.

Того вечора Таббі сиділа в одному з крісел-гойдалок Джима Бішопа. Я сидів на підлозі поруч із нею. Доки вона говорила, я поклав руку їй на литку, огорнув долонею кривизну теплої крізь панчоху плоті. Вона мені усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Інколи такі речі не випадкові. Я майже переконаний у цьому.

Після трьох років шлюбу в нас було вже двоє дітей. Ми їх ні планували, ні не планували — вони з’явилися, коли з’явилися, і ми їм раділи. У Наомі були часті запалення вух. Джо був наче здоровим, але, здавалося, ніколи не спав. Коли в Таббі почалися перейми, я був із другом в автокінотеатрі в Бруері — на День пам’яті[81] влаштували потрійний сеанс, показували фільми жахів. Ми були на третьому з них («Перемелювачі трупів»[82]) і на другій шістці пива, коли прибіг адміністратор. У ті дні все ще користувалися динаміками на стовпчиках: паркуєшся, знімаєш його та чіпляєш на вікно дверцят[83]. Адміністратор зробив оголошення, яке пролунало по всьому паркінгу: «СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! ВАША ЖІНКА НАРОДЖУЄ! СТІВЕ КІНГ, ЇДЬТЕ ДОДОМУ! У ВАШОЇ ЖІНКИ ПЕРЕЙМИ!»

Коли я вів наш старенький «плімут» до виходу, кількасот клаксонів засигналили в жартівливому привітанні. Багато хто блимнув фарами, скупавши мене в мерехтливому світлі. Мій друг Джиммі Сміт так сміявся, що аж сповз на підлогу під переднє пасажирське сидіння. Там він і провів більшу частину шляху назад, до Бангора, пирхаючи сміхом серед пивних бляшанок. Коли я приїхав додому, Таббі вже зібрала речі та спокійно чекала. Вона народила Джо менш ніж через три години. Він прийшов у світ легко. Наступні років п’ять із ним більше нічого не було легко. Однак він був потішним. Та й Наомі теж. Навіть коли вона зривала шпалери в себе над колискою (може, думала, що допомагає по господарству), а Джо какав на плетене сидіння крісла-гойдалки, яке стояло в нас на ґанку квартири на Сенфорд-стрит, вони були потішні.

Мама знала, що я хочу бути письменником (як їй було не знати, коли в мене на стіні на сотці висіли всі ці відмови?), але заохочувала стати дипломованим викладачем «для підстраховки».

— Тобі, Стівене, можливо, захочеться одружитись, а мансарда над Сеною романтична, лише якщо ти холостяк, — якось сказала вона. — Таке місце не годиться для сім’ї.

Я зробив, як вона пропонувала, вступив до педагогічного коледжу Університету Мену і через чотири роки вигулькнув звідти з дипломом викладача… наче золотистий ретривер, який вискакує зі ставка з мертвим крижнем у зубах. А він таки був мертвим, ага. Мені не вдалося влаштуватися викладачем, тому я пішов працювати в пральню «Нью-Франклін» на зарплату, не набагато кращу за ту, що отримував на «Ворамбо» чотири роки тому. Моя сім’я кочувала з мансарди на мансарду, з видом не на Сену, а на значно менш привабливі вулиці Бангора, куди, здавалося, щосуботи о другій ночі приїздить поліція.