Розділ «Про письменство»

У «Нью-Франкліні» я ніколи не приймав персонального прання, крім «гарячих замовлень», за які платила страхова компанія (гарячими замовленнями в основному був одяг — нормальний на вигляд, але смердить, як смажена мавпятина). В основному я завантажував та виймав постільну білизну, привезену з менських прибережних мотелів, і столову білизну з менських прибережних ресторанів. Столова білизна була просто безбожно мерзенною. Гостям штату Мен у ресторані зазвичай хочеться молюсків та омарів. Здебільшого омарів. Доки скатертини, на яких подавалися ці делікатеси, доходили до мене, вони смерділи так, що очі на лоба лізли, і нерідко кишіли опаришами. Коли завантажуєш прання в машину, ці опариші намагаються лізти по руках, наче знають, гівнюки, що ти зібрався їх зварити. Я думав, що з часом до них звикну, але так і не зміг. Опариші були поганими, але запах гнилих молюсків та омарів був іще гіршим. «Чому люди такі свині? — гадав я, закидаючи в пралки хворобливу білизну з ресторану „Тестас“, що в містечку Бар-Гарбор. — Чому люди такі йобані свині?»

А лікарняна білизна була навіть гіршою. Влітку вона теж буяла опаришами, але ці живилися кров’ю, а не м’ясом омарів та слизом молюсків. Одяг, простирадла й наволочки, які вважалися заразними, клалися в «чумні мішки», як ми їх називали, що розчинялися, опиняючись у гарячій воді; проте в ті часи кров не вважалася чимось особливо небезпечним. У цій лікарняній білизні часто траплялися маленькі бонуси — такі партії були як пачки огидних «Крекер-Джеків»[84] з химерними призами. В одній партії я знайшов сталеве судно, а в іншій — хірургічні ножиці (з судна не було жодної користі, а от ножиці неабияк стали в пригоді на кухні). Хлопець, із яким я працював, Ернест «Рокі» Роквелл, знайшов 20 доларів у партії білизни з Медичного центру Східного Мену і пішов тоді з роботи ще опівдні, бухати (Рокі називав кінець зміни «Шліц-о-клок»[85]).

Якогось разу я почув дивне брязкання в одній із наших трикамерних промислових пралок «Washex» на моїй відповідальності. Гадаючи, що ця клята машина почала сточувати власні шестерні, я луплю кнопку аварійної зупинки. Відчиняю дверцята, вивалюю здоровенний кавалок хірургічних костюмів і зелених шапочок, при цьому весь промокаю. Під усім оцим валяється розкиданий по внутрішньому циліндрі середньої камери, схожому на друшляк, чи не цілий комплект людських зубів. Мені зразу подумалося, що з них вийшло б цікаве намисто, але я просто вигріб їх і викинув у сміття. Моя жінка витерпіла багато моїх коників за стільки років, але і її почуття гумору має межі.

З фінансової точки зору двоє дітей — це, мабуть, забагато для двох випускників коледжу, один з яких працює у пральні, а друга — на другій зміні в «Dunkin’ Donuts»[86]. Єдину підмогу ми отримували від журналів «Dude», «Cavalier», «Adam» та «Swank» — такі мій дядько Орен називав «цицькатими журналами». У 1972-му вони показували значно більше, ніж просто голі груди, і мода на літературу минала, проте мені пощастило впіймати цю останню хвилю. Я писав після роботи. Коли ми жили на Ґроув-стрит поряд із «Нью-Франкліном», я часом пописував в обід. Мабуть, звучить неймовірно, наче я Ейб Лінкольн[87] абощо, та насправді в цьому не було нічого такого — я отримував задоволення. Ці оповідки, хоч якими похмурими були деякі з них, слугували мені для короткочасної втечі від боса містера Брукса та прибиральника Гаррі.

У Гаррі замість кистей були гаки — наслідок падіння в прасувальний коток під час Другої світової війни (він протирав балки над машиною і зірвався). Будучи в душі коміком, він часом прокрадався в туалет, підставляв під холодну воду один гак, а під гарячу — другий, відтак тихо підходив до тебе, доки ти завантажуєш прання, і клав сталеві гаки тобі на карк. Ми з Рокі багато обговорювали та вгадували, як Гаррі примудряється впоратися з деякими аспектами прибирання в туалеті. «Ну, — сказав якось Рокі, коли ми пили обід у нього в машині, — принаймні йому не треба мити руки».

Бувало — особливо влітку, коли я ковтав соляну таблетку, — на мене находило усвідомлення, що я просто повторюю життя своєї матері. Зазвичай така думка здавалася кумедною. Але в моменти втоми чи коли назбирувалися рахунки, а грошей їх оплатити не було, вона ставала жахливою. Я думав: «Наші життя мають іти не так». А потім: «Половина світу вважає так само».

Оповідань, які я продав у чоловічі журнали між серпнем 1970 року, коли отримав чек на 200 доларів за «Нічну зміну», і зимою 1973—1974-го, якраз вистачало для підтримання тонкої межі, що відділяла нас від служби соціальної допомоги (моя матір, яка все життя була республіканкою, передала мені свій глибинний жах перед «ходінням в окружний департамент»[88], у Таббі теж було трохи цього жаху).

Мій найяснішій спогад тих днів — про те, як одного недільного пообіддя ми поверталися додому в квартиру на Ґроув-стрит після вихідних у моєї мами в Даремі — десь о тій же порі почали даватися взнаки симптоми раку, який її вбив. У мене є світлина з того дня: мама, водночас втомлена і задоволена, сидить у кріслі на ґанку та тримає Джо на колінах, а Наомі міцно стоїть опліч неї. Однак уже в неділю вона була не така міцна — у неї почалося запалення вуха і висока температура.

Човгаючи від машини до свого будинку того дня, ми почувалися геть пригніченими. Я ніс Наомі й торбу найнеобхідніших дитячих речей (пляшечки, лосьйони, памперси, комбінезони для сну, маєчки, шкарпетки), а Таббі несла Джо, який на неї відригнув. За собою вона тягла мішок із брудними підгузками. Ми обоє знали, що Наомі треба ОТЕ РОЖЕВЕ — це ми так називали амоксицилін у краплях. ОТЕ РОЖЕВЕ було дороге, а ми були розорені, просто банкрути.

Я зумів відчинити двері та не впустити з рук доньку, зайшов і почав її заспокоювати (вона так пашіла, що аж світилась, як вуглинка, у мене на грудях), коли помітив у нашій поштовій скриньці конверт — пошта за суботу, яка рідкість. Молодим подружжям нечасто пишуть; усі, крім комунальних служб, забувають про їхнє існування. Я висмикнув лист, молячись, аби він не виявився ще одним рахунком. Це були мої друзі з видавничої корпорації «Dugent», власники «Cavalier» та багатьох інших дорослих видань; вони надіслали мені чек за довге оповідання «Часом вони повертаються», яке я навіть не сподівався кудись продати. Чек був на п’ятсот доларів — мій найбільший гонорар. Зненацька ми змогли дозволити собі не лише похід до лікаря та пляшечку ОТОГО РОЖЕВОГО, а ще й славну недільну вечерю. Припускаю, що коли діти поснули, ми з Таббі побавилися.

Думаю, в той час у нашому житті було багато щастя, але також ми часто боялися. Ми самі ще були дітьми (як то кажуть), і наші забавляння допомагали відганяти тривожні думки. Ми дбали про себе, про дітей і одне про одного, наскільки могли. Таббі ходила в своїй рожевій уніформі на роботу в «Dunkin’ Donuts» і викликала копів, коли п’яні, що заходили на каву, починали буйно поводитися. Я прав мотельні простирадла і продовжував писати короткометражки жахів.

Починаючи «Керрі»[89], я вже працював учителем англійської в сусідньому містечку Гемпден. Мені платили 6400 доларів на рік, що здавалося немислимою сумою після ставки в долар шістдесят за годину, яку я отримував у пральні. Якби я сів і порахував, не забуваючи весь час, проведений на нарадах після уроків і за перевіркою зошитів удома, то побачив би, що сума дуже навіть мислима і що наше становище погане як ніколи. Наприкінці зими 1973-го ми жили в даблвайд-трейлері[90] в Гермоні, маленькому містечку на захід від Бангора (значно пізніше, даючи інтерв’ю для «Плейбоя», я назвав Гермон «дупою світу». Гермонці тоді розлютилися, тож я прошу пробачення. Гермон — не більше, ніж пахва світу). Я їздив на «б’юїку» з несправною трансмісією, на ремонт якої в нас не було грошей; Таббі досі працювала в «Dunkin’ Donuts»; у нас не було телефону — ми просто не могли дозволити собі щомісяця за нього платити. О тій порі Таббі пробувала писати оповідання-зізнання (зразка «Надто вродлива, щоб лишатись незайманою») й негайно почала отримувати персональні відповіді типу «це не зовсім те, що нам треба, але ви пишіть іще». Вона прорвалася б уперед, якби щодня мала на годину-другу більше, але в неї були тільки стандартні двадцять чотири. Крім того, інтерес до формули журналів зізнань («три R»: Rebellion, Ruin, Redemption[91]), який у неї був на початку, швидко вивітрився.

Моя творчість теж не надто мала успіх. Жахи, наукову фантастику та детективи з чоловічих журналів витісняли дедалі живописніші історії про секс. Це була тільки частина проблеми. Серйознішим клопотом стало те, що вперше в житті мені було важко писати. Заковика була в учителюванні. Мені подобалися колеги, я любив дітей, навіть такі собі бівіси та батхеди були цікавими, але в п’ятницю до кінця дня я часто почувався, наче до мого мозку весь тиждень були під’єднані клеми. Якщо я коли й впадав у відчай через власну кар’єру письменника, то це тоді. Я бачив себе через тридцять років: вбраний у такий, як зараз, затертий твідовий піджак із латками на ліктях, із пивним черевцем, яке накочується поверх штанів кольору хакі; у мене кашель курця через надмірну кількість «Pall Mall», грубші окуляри, рясніша лупа; а в шухляді шість-сім незавершених рукописів, з якими періодично продовжую гратися — зазвичай коли п’яний. Коли питають, чим займаюсь у вільний час, я кажу, що пишу книжку — чим іще має займатись у вільний час усякий викладач літтворчості? І звісно, я брешу собі, кажу, що ще є час, ще не запізно, є письменники, які почали аж після п’ятдесяти, або, бляха, навіть після шістдесяти. І таких, певно, багато.

Якби не моя дружина, два роки, що я викладав у Гемпдені (та прав білизну в «Нью-Франкліні» протягом літніх канікул), склалися б ґрунтовно інакше. Якби вона сказала, що вважає час, проведений за написанням оповідань на ґанку будинку на Понд-стрит чи в пральні трейлера на Клатт-роуд у Гермоні, витраченим марно, то, гадаю, я неабияк занепав би духом. Однак Таббі ні разу не висловила жодного сумніву. Її підтримка була константою, маленькою втіхою, на яку я завжди міг розраховувати. І щоразу, бачачи перший роман, присвячений дружині (чи чоловікові), я усміхаюсь і думаю: «Вона (він) розуміє». Письменство — самотня праця. Присутність того, хто в тебе вірить, усе змінює. Їм не треба нічого говорити. Зазвичай досить просто вірити.

Навчаючись у коледжі, мій брат Дейв улітку працював прибиральником у Брансвікській старшій школі, його альма-матер. Я теж пропрацював там частину одного літа. Не пам’ятаю точно, який це був рік; єдине, що це було до знайомства з Таббі, але після того, як я почав курити. Значить, мені було дев’ятнадцять чи двадцять років. Моїм напарником зробили хлопця на ім’я Гаррі, який ходив у зеленому комбінезоні, носив велике кільце ключів і кульгав (принаймні в нього були руки, а не гаки). Одного разу за обідом Гаррі розказав мені, як воно було — протистояти банзай-атаці японців на острові Тарава, коли всі японські офіцери вимахують мечами, зробленими з бляшанок від кави «Maxwell House», а призовники, що горланять у них із-за спин, обдовбані, як ступи, і від них тхне горілим маком. Цей Гаррі був неабияким оповідачем.

Одного дня ми з ним мали відтирати плями іржі зі стін у дівчачому душі. Я роззирався по роздягалці з цікавістю юного мусульманина, що невідомо як опинився глибоко на жіночій території. Вона була така ж, як хлопчача, але при цьому зовсім інакша. Пісуарів, ясна річ, не було, а були два ніяк не підписані металеві ящички на стінах, які за розміром не підходили для паперових рушників. Я запитав, що в них. «Затички для піхов, — сказав Гаррі. — У ті їхні дні місяця».

Ще я помітив, що тут, на відміну від хлопчачої роздягалки, в душових кабінах були підковоподібні хромовані жердки, до яких кріпилися рожеві пластикові шторки. Можна було усамітнитися, коли миєшся. Я сказав про це Гаррі, а він стенув плечима: «Мабуть, малим дівчатам більш соромно бути голими».

Цей спогад повернувся до мене одного дня під час роботи в пральні. Я побачив зав’язку історії: дівчата миються в душі роздягалки, де нема підковоподібних жердок, рожевих пластикових шторок і усамітнення. І в однієї з дівчат починається місячне. От лише вона не знає, що це таке, і решта дівчат — бридливо, нажахано, глузливо — починають закидати її прокладками. Або тампонами, які Гаррі назвав затичками для піхов. Дівчинка починає кричати. Стільки крові! Вона думає, що помирає, що решта дівчат насміхаються з неї попри те, що вона стікає кров’ю до смерті… вона реагує… дає відсіч… але як?

За кілька років до того я читав статтю в журналі «Life»[92], де висувалося припущення, що принаймні декілька відомих випадків полтергейсту були насправді телекінетичними феноменами; телекінез — це здатність рухати предмети силою думки. Існували свідчення, що молоді люди можуть мати таку силу, йшлося в статті, особливо дівчата в ранньому підлітковому віці, якраз коли в них уперше мало бути…

Бац! Зійшлися дві непов’язані думки — підліткова жорстокість і телекінез, і я отримав ідею. Утім, я не покинув свого поста біля «Washex» № 2, не почав бігати по пральні, розмахуючи руками та гукаючи «Еврика!». У мене бувало багато інших ідей, не гірших, а часом навіть кращих. А проте я подумав, що це може стати основою хорошої довгої оповідки для «Cavalier», а ще закрадалася думка про можливість публікації в «Playboy», який платив до двох тисяч доларів за коротку прозу. За дві тисячі баксів можна купити нову трансмісію в «б’юїк», і ще багато залишиться на продукти. Я поставив це оповідання на маленький вогонь на дальню конфорку — уже не зовсім свідоме, але ще й не несвідоме. Я встиг почати викладацьку кар’єру, перш ніж сів одного вечора і вирішив спробувати. Я написав три аркуші з одинарним інтервалом першої чернетки, відтак гидливо їх зжужмав і викинув.