Розділ «Про письменство»

Того року мій брат Девід перескочив у четвертий клас, а мене зовсім забрали зі школи. І мама, і вчителі погодилися, що я пропустив забагато першого класу, тому краще почати заново наступної осені, якщо дозволятиме здоров’я.

Майже весь той рік я провів або в ліжку, або просто вдома. Перечитав кілька тонн коміксів, доріс до Тома Свіфта[14] і Дейва Доусона (героїчного пілота часів Другої світової війни, чиї літаки постійно «зубами вигризали висоту»), відтак перейшов на твори Джека Лондона про тварин — від цих оповідок холонула кров. У якийсь момент я почав писати власні історії. Імітація передувала творенню: я переписував слово в слово комікси про Комбата Кейсі[15] до свого блокнота «Blue Horse»[16], інколи додаючи власні описи, де здавалося доречним. Я міг написати: «Вони розташувалися на фермі, у великій кімнаті з потягами». Лише через рік-два я дізнався, що «потяг» і «протяг» — це два різних слова. Пригадую, в цей же час я також вважав, що «дентальний» — це те саме, що «детальний», а сука — дуже висока жінка. Відповідно, з сучого сина мав вийти добрий баскетболіст. Коли тобі шість років, більшість кульок бінґо у твоїй голові ще не вишикувалися в ряд, а досі бовтаються в барабані.

Урешті-решт я показав одну з цих гібридних копій мамі. Вона була зачарована. Пригадую її трошки здивовану усмішку, наче їй не вірилося, що її власна дитина може бути такою розумною — практично вундеркіндом, чорт забирай. Я ніколи не бачив у неї такого виразу обличчя — принаймні в мій бік, — і він мені страшенно сподобався.

Вона запитала, чи я сам придумав цю історію, і довелося мені зізнатися, що я майже всю її списав із журналу коміксів. Було видно, що вона розчарована, і моя радість суттєво потьмяніла. Коли нарешті віддала мені блокнот, мама сказала: «Напиши власну оповідку, Стіві. Ці комікси про Вояку Кейсі дурні, там постійно хтось комусь вибиває зуби. Ти точно можеш краще. Напиши».

Я пам’ятаю грандіозне відчуття можливостей, які навіювала ця думка, наче мене привели в простору будівлю з безліччю зачинених дверей і дозволили відчинити які захочу. Я подумав (і досі думаю), що дверей більше, ніж одна людина спроможна відчинити за все своє життя.

За якийсь час я таки написав історію про чотирьох чарівних тварин, які їздили на старій машині та допомагали діткам. Їхнім ватажком був білий кролик на ім’я Містер Зайчик-Фокусник. Він був за кермом. Це була оповідка на чотири сторінки, старанно виведена олівцем друкованими літерами. У ній ніхто, наскільки пам’ятаю, не стрибав з даху готелю «Ґреймор». Дописавши, я дав її мамі. Вона сіла у вітальні, поклала на підлогу поряд свою сумочку й одним махом прочитала мою оповідку. Було видно, що їй подобається, вона сміялася в потрібних місцях, але я не міг зрозуміти: це тому що вона любила мене й хотіла потішити чи тому що це справді добре написано?

— Це ти не переписав? — запитала вона, дочитавши.

Я сказав, що ні. Вона сказала, що ця історія годиться для книжки. Більше ніщо й ніколи не приносило мені стільки радості, як ці слова. Я написав іще чотири оповідки про Містера Зайчика-Фокусника і його друзів. Мама давала мені за кожну 25 центів і розсилала їх своїм чотирьом сестрам, які, здається мені, трохи її жаліли. Зрештою, вони досі були заміжні, їхні чоловіки не покинули їх. І нічого, що дядько Фред не мав почуття гумору та вперто не хотів опускати верх свого кабріолета; також нічого, що дядько Орен добряче прикладався до пляшки і мав похмурі теорії про те, як «жиди» керують світом; зате вони були. Рут, з другого боку, лишилася з дитиною на руках, коли Дон утік. Вона хотіла, аби вони бачили, що принаймні її дитина талановита.

Чотири оповідки. Четвертак за штуку. Це був мій перший зароблений письменством долар.

Ми переїхали у Стратфорд, штат Коннектикут. На той час я вже був у другому класі й по вуха закоханий у гарненьку сусідку підліткового віку. Удень вона ніколи не затримувала на мені погляд, але вночі, доки я лежав у ліжку й відпливав у сон, ми знову й знову тікали від жорстокої реальності світу. Моєю новою вчителькою стала місіс Тейлор — доброзичлива пані з сивиною, як в Ельзи Ланчесер в образі «Нареченої Франкенштейна», та вирячкуватими очима. Моя мама казала: «Коли я говорю з місіс Тейлор, мені хочеться підставити долоні під її баньки, якщо вони раптом випадуть».

Наша нова квартира на третьому поверсі була на Вест-Броуд-стрит. Як спуститися з горба на один квартал, недалеко від продуктового «Teddy’s Market» і через дорогу від магазину будматералів «Burrets» був величезний зарослий пустир, який посередині перетинала залізниця, а на далекому краю було звалище. Це одне з місць, до яких я знову й знову повертаюся в уяві. Воно раз по раз зринає в моїх книжках і сюжетах під різноманітними назвами. Діти у «Воно» називали його Пустовищем, ми казали на нього «джунглі». Ми з Дейвом уперше пішли туди в розвідку невдовзі по переїзді. Було літо. Була спека. Було класно. Ми зайшли глибоко в загадкову зелень цього прикольного нового ігрового майданчика, коли мені раптом приперло в туалет.

— Дейве, — сказав я, — відведи мене додому! Мені треба натужитись! (Це слово, яке нам призначили для тієї функції.)

Девід і чути не хотів.

— Сходи в лісі, — сказав він.

Додому було щонайменше півгодини ходу, і він не мав наміру втрачати такий ласий шматок часу лише тому, що його меншому братові треба покакати.

— Не можу! — сказав я, в шоці від самої думки про таке. — Мені нема чим підтертися.

— Чого це нема, — сказав Дейв. — Підітрешся листям. Так робили ковбої та індіанці.

На той момент, мабуть, у будь-якому разі було запізно повертатися. Я так розумію, що в мене не було інших варіантів. Плюс мене заворожувала думка, що можна посрати, як ковбой. Я уявив себе Гопкалом Кессіді[17], сидячи навпочіпки в кущах з револьвером напоготові, аби ніхто не заскочив мене в таку інтимну мить. Я зробив свою справу і витерся, як запропонував старший брат: акуратно витер дупу великими жменями блискучих зелених листків. Виявилося, що це отруйний плющ.

Через два дні я став яскраво-червоним від звороту колін до лопаток. Моєму пенісові пощастило, а от яєчка стали як два стоп-сигнали. Задниця свербіла зсередини, здавалося, до самої грудної клітки. Однак найбільше перепало руці, якою я підтирався: вона стала як у Міккі Мауса, коли Дональд Дак ударив по ній молотком; у місцях, де пальці терлись один об одного, набубнявіли гігантські пухирі. Лускаючи, вони залишали глибокі вибоїни тендітної рожевої плоті. Шість тижнів я, як дурень, відкисав у літеплих крохмальних ваннах, нещасний і осоромлений, слухаючи крізь прочинені двері, як мама з братом сміються та слухають по радіо хіт-парад Пітера Тріппа і грають у «шалені вісімки»[18].

Дейв був чудовим братом, але занадто вигадливим на свої десять років, і з того вигадування постійно траплялося якесь лихо. У певний момент (імовірно, після того як я підтерся отруйним плющем) він збагнув, що братика Стіві можна легко вмовити стати разом з ним під удар, коли в повітрі пахне проблемами. Дейв ніколи не просив мене брати на себе всю провину за його геніальні пройоби (він не був ні падлюкою, ні боягузом), але кілька разів звертався з проханням її розділити. Думаю, це тому нам обом перепало, коли Дейв загатив струмок, який протікав крізь джунглі, та затопив майже всю нижню Вест-Броуд-стрит. Таку ж розділену навпіл провину ми мали тоді, коли обоє ледь не загинули, працюючи над його потенційно смертельним науковим проектом для школи.