Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Генрі відчув: розум Білла кинувся до нього, виборсуючись із кошмарів, як потопаючий тягнеться до рятувальника, що приплив йому на допомогу. Їхні розуми з’єднались, як автозчеплення на вантажних вагонах.

«Не говори. Намагайся нічого не говорити, — сказав Генрі. — Лише тримайся. Нам потрібні Марша і Чарльз. Нас чотирьох буде досить».

«Що…»

«Немає часу, Білле. Ходімо».

Білл узяв за руку своячку, і та вмить розплющила очі, немов чекала цього. Генрі відчув, що всі стрілки в його голові підстрибнули ще на одну поділку. На жінці рослинності було значно менше, але, можливо, її здібності були більш розвинені від природи. Без зайвих запитань вона стиснула руку Чарльза. Генрі подумав, що вона вже вловила, що тут відбувається і як слід чинити. На щастя, вона також розуміла, що потрібно поспішати. Перш за все вони закидають цих людей картинками, а потім використають їх як таран.

Чарльз рвучко підвівся, вирячивши очі з жирних очниць. Він прокинувся так, немов хтось пхнув його. Усі четверо встали, тримаючись за руки, як учасники спіритичного сеансу… Що майже відповідало дійсності, подумалося Генрі.

«Давайте я», — сказав він їм, і вони дозволили їх вести. Відчуття було таке, ніби у твоїй руці опинилася чарівна паличка.

«Слухайте мене », — виголосив він.

Піднялися голови; дехто з тих, хто міцно спав, скинулися так, наче їх торохнули струмом.

«Слухайте мене і підтримайте… підтримайте мене! Зрозуміло? Мені потрібна ваша підтримка! Це ваш єдиний шанс, тому ПІДТРИМАЙТЕ МЕНЕ!»

І вони відгукнулися, підхопили його мисленнєву відозву, як люди, бува, починають підсвистувати або плескати в долоні в такт мелодії. Якби він дав їм час подумати, мабуть, домогтися підтримки було б важче, а то й цілком неможливо, але він цього не зробив. Більшість із них спали, і заражених, тих, хто став телепатом, він заскочив зненацька, бо їхній розум був широко розплющений.

Генрі, і сам підкорюючись інстинктам, послав їм серію образів: солдати в респіраторах оточують корівник, більшість зі зброєю, на деяких рюкзаки з приєднаними довгими трубками. Обличчям військових він надав типових рис жорстокості — так зображують нещадних вояк на політичних карикатурах у газетах. За сигналом із динаміків трубки вивергнули рідкий вогонь, напалм. Стіни й дах корівника спалахнули миттєво.

Генрі перемістився всередину, посилаючи зображення людей, що волають і кидаються в паніці. Рідкий вогонь крапає крізь дірки в стелі й підпалює сіно на підлозі. Ось чоловік із палаючим волоссям, он жінка в охопленій полум’ям лижній куртці, на якій іще висять квитки на підйомники з гір Шуґарлоуф і Реґґед.

Тепер уже всі дивилися на Генрі та його друзів, які взялися за руки. Тільки телепати отримували картинки, однак із присутніх у корівнику відсотків шістдесят були заражені, і навіть тих, хто заражений не був, охопило відчуття паніки — припливна хвиля піднімає всі човни.

Міцніше стиснувши однією рукою пальці Білла, а другою — пальці Марші, Генрі перемкнув картинки знову на зовнішній план будівлі. Вогонь, солдати, які оточили корівник, голос із динаміка наказує солдатам простежити, щоб ніхто не втік.

В’язні вже піднялися на ноги і збуджено перемовлялися наляканими голосами (крім глибоких телепатів, ті просто повернули до нього обличчя в плямах байрусу, з яких дивилися повні жаху очі). Він показав їм корівник, що палає, як смолоскип, на тлі сніжної ночі; показав, як вітер перетворює це пекло на вибух, вогняну бурю; шланги, що бризкають напалмом під супровід голосів із динаміків: «МОЛОДЦІ, ХЛОПЦІ, СПАЛІТЬ ЇХ УСІХ, ЩОБ НІХТО НЕ ПІШОВ. ВОНИ — РАК, А МИ З ВАМИ — ЛІКИ ПРОТИ ТОГО РАКУ!»

Тепер, достатньо підігрівши уяву в’язнів, Генрі послав їм образ кількох людей, які все-таки зуміли знайти виходи або вибратися крізь вікна. Багато з них горіли на ходу. Серед них була жінка з дитиною на руках. Солдати розстріляли з кулеметів усіх, окрім цієї жінки з немовлям, — її вони перетворили на напалмову свічку.

«Ні!» — одночасно вигукнули кілька жінок, і Генрі з якоюсь цікавістю збоченця відзначив, що кожна з них — навіть ті, які не мали дітей, — наділила палаючу жінку своїм обличчям.

Усі вже попідскакували і штовхались, як корови під час грози. Потрібно було спрямувати їх у необхідне русло, доки вони не встигли ні про що подумати, тим більше — задуматися.

Зібравши в одне силу з’єднаних із ним розумів, Генрі послав їм зображення крамниці.