Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Від снігоступів лишилися практично самі порожні рами — шкіряну шнурівку майже повністю з’їли миші, однак після довгих пошуків він таки відшукав пару лиж для руху нерівною місцевістю, на вигляд найкращі моделі якогось 1954 року. Кріплення давно заіржавіли, але, натиснувши на них двома великими пальцями, він усе-таки зумів розкрити їх достатньо, щоб так-сяк просунути всередину черевики.

Усередині будинку вже щосили тріщало. Генрі поклав долоню на дерев’яну стіну і відчув тепло. Під навісом стояв цілий набір різнокаліберних лижних палиць із ручками, обплетеними брудним павутинням. Генрі торкатися до нього не хотілось — спогади про яйця і зародки схожої на тхора тварюки ще були надто свіжими, — але зараз його руки були принаймні в рукавичках. Змахнувши павутину, він нашвидку перебрав палиці. Позаду у вікнах уже затанцювали язики вогню.

Знайшовши пару трохи коротших, ніж йому з його чималим зростом були потрібні, він незграбно проїхав до рогу будівлі. У старих лижах і з рушницею Джонсі на плечі він почувався, як нацистський солдат у зимовому спорядженні в одному з фільмів за Алістером Макліном[91]. Коли він озирнувся, вікно, біля якого він стояв, вибухнуло з несподівано гучним звуком, ніби хтось кинув із другого поверху велику скляну посудину. Генрі мимоволі втягнув голову в плечі й відчув, як на нього сиплються осколки, кілька приземлилося на голову. Йому спало на думку, що, якби він хоча б на півхвилини довше вибирав лижі й палиці, це скло, вибухнувши, зірвало б із нього обличчя.

Він подивився на небо, приставив рупором долоні до щік, як Ел Джолсон[92], і вимовив:

— Хтось там нагорі любить мене! Е-ге-гей!

Полум’я вибивалося з вікна, лизало нижній бік схилу даху, і Генрі чув, як під тиском спеки всередині щось лопається і дзвенить. Мисливський будиночок Ламара Кларендона, збудований після Другої світової війни, палав веселим пекельним полум’ям. Це сон. Напевне, це сон.

Генрі пройшов на лижах навколо будинку, тримаючись на чималій відстані й спостерігаючи, як бризки іскор вилітають із димаря і, кружляючи, піднімаються до череватих хмар. На сході не змовкала стрілянина. Хтось явно відстрілював усе, що дозволяла ліцензія, а то й більше. Потім на заході пролунав вибух — в ім’я всього святого, що це було? Неможливо визначити. Якщо вдасться вибратися до людей цілим і неушкодженим, можливо, йому розкажуть.

— Якщо, звичайно, вони не вирішать і мене пристрелити теж, — сказав він, проте замість свого голосу почув якесь хрипке каркання і раптом зрозумів, що помирає від спраги.

Обережно нахилившись (на лижах він востаннє стояв років десять тому, а то й більше), Генрі зачерпнув обома долонями сніг і губами відхопив від пригорщі великий шматок. Почекав, поки сніг у роті розтане і стече вниз горлом. Божественно! Генрі Девлін, психіатр і автор роботи про «вихід Гемінґвея», колись безневинна дитина, а тепер довготелесий розумник в окулярах (що постійно сповзають на кінчик носа), який уже сивів, друзі якого або померли, або втекли, або перетворилися на когось іншого, — цей чоловік стояв на лижах біля відчиненої хвіртки місця, куди він більше не повернеться, і їв сніг, наче якийсь школяр їсть морозиво в цирку, стояв і дивився, як горить останнє місце, де йому було добре. Вогонь пробився крізь кедрову дранку. Сніг танув і, дзюркочучи, стікав іржавими ринвами. Вогняні руки то з’являлися з дверей, то зникали, немов схвильовані господарі будинку закликали до себе щойно прибулих гостей: швидше, швидше, чорт забирай, та заходьте ж до хати, поки все не згоріло. Золотаво-червоний пушок на гранітній плиті вигорів, утратив колір і став сірим.

— Чудово, — ледь чутно пробурмотів Генрі. Він ритмічно стуляв і розтуляв кулаки на ручках лижних палиць, навіть не помічаючи цього. — Чудово, просто дивовижно!

Так він простояв іще хвилин із п’ятнадцять і, коли дивитися на це зовсім не стало сил, повернувся спиною до пожежі й попрямував тим самим шляхом, яким прийшов.

Він не поспішав. Пройти належало двадцять миль («22,2, якщо бути точним», — нагадав він сам собі), і якщо метушитися, то можна взагалі не дійти. Він тримався сліду снігохода й зупинявся на відпочинок частіше, ніж під час шляху сюди.

«Ага, тоді я був молодшим», — подумав він майже без іронії.

Двічі він кидав погляд на годинник, забувши, що на Джефферсон-тракт встановилося східне поясне позачасся. Небо обклали густі хмари, тому визначити час за сонцем було неможливо. Здається, вечоріло, але наскільки скоро ніч — незрозуміло. В інші дні можна було б судити з апетиту, але не сьогодні. Не після того, як він надивився на тварюку на ліжку Джонсі, на яйця і живі волоски з їхніми опуклими чорними очицями. Не після ноги, яка стирчала з ванни. Йому здавалося, що він тепер узагалі ніколи не зможе їсти… принаймні таке, що має хоч якийсь натяк на червоний колір. А гриби? Ні-ні, дякую.

Генрі відкрив для себе, що йти на лижах, принаймні нерівною місцевістю, це ніби їздити на велосипеді — неможливо розучитись. Одного разу, піднімаючись на перший же пагорб, він упав, коли лижі вислизнули з-під нього, зате протилежним схилом він скотився з вітерцем, лише кілька разів похитнувшись і не впавши жодного разу. Генрі здогадувався, що лижі не змащували, мабуть, із часів арахісового президента[93], але, якщо не з’їжджати з продавленого й вирівняного сліду снігохода, можна цілком стерпно пересуватись. А скільки звіриних слідів на Просіці! Він за своє життя не бачив і десятої частки цього. Кілька тварин пройшло Просікою, але більшість слідів просто перетинали її з заходу на схід. Просіка ліниво тяглася на північний захід, а захід явно був саме тією місциною, якої місцеві істоти намагалась уникнути.

«Я подорожую, — мовив він про себе. — Може, колись хтось напише про це епічну поему. “Подорож Генрі”».

— Так, — додав він уголос. — Щось на кшталт: «Кривим був простір, час не так ішов, та рухався вперед Яйцеголов».

Він розсміявся, і в його сухому горлі сміх перетворився на уривчасте кахикання. Він під’їхав до краю колії, зачерпнув іще снігу і з’їв.

— Смачно… і корисно! — рекламним голосом проголосив він. — Сніг! Тепер не тільки до сніданку!

Чоловік глянув на небо, і це було помилкою. На мить його охопило сильне запаморочення, і йому здалося, що він зараз упаде на спину. Потім нудота відступила. Хмари над головою були трохи темнішими. Що це? Зараз піде сніг? Чи смеркає? Чи все зразу? Коліна й кісточки боліли від рівномірного ковзання на лижах. Від роботи палицями руки боліли ще сильніше. Але найгірше було з м’язами на грудях. Він уже налаштував себе на те, що завидна до Ґосселіна не дістанеться; тепер же, стоячи тут і поїдаючи сніг, Генрі раптом подумав, що може взагалі туди не дійти.