Розділ «Частина 1 Рак»

— Як справи, хлопці? — запитав Джонсі. Він поперчив яєчню й одразу ж накинувся на неї — апетит повернувся з новою силою.

— У нас тут зустріч старих розпусників, — повідомив Бобер, але, хоч голос його звучав, як завжди, бадьоро, Джонсі вчулися в ньому нотки занепокоєння, навіть тривоги. — Рік розповідав про свої пригоди. Не гірше за будь-яку історію в тих чоловічих журналах, що можна було почитати в перукарні в часи мого дитинства.

Він знову, всміхаючись, повернувся до Маккарті — старий добрий Бобер, завжди усмішка на обличчі, — і провів рукою по копиці чорного волосся.

— Коли я був пацаном, — продовжив Бобер, — на нашому боці Деррі перукарню тримав старий Кастонґвей, і він до того мене лякав своїми ножицями, що я досі їх боюся.

Маккарті зобразив слабку напівусмішку, але не відповів. Він узяв недоїдений бутерброд, подивився на нього і поклав назад. Червона мітка в нього на щоці палала, як свіжовипалене тавро. Бобер тим часом продовжував базікати, ніби боявся, що Маккарті вставить слово. За вікном уже мело по-справжньому і вирував вітер. Джонсі подумав про Генрі й Піта. Де вони зараз? Напевне, вже пробираються на старенькому «скауті» Генрі по Просіці.

— Цієї ночі Ріка не тільки хтось мало не загриз — він гадає, це був ведмідь, — він іще й рушницю загубив. Новенький «ремінгтон», бля, 30-30А. Ти його більше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч.

— Знаю, — сказав Маккарті. Щоки його знову почали бліднути, до шкіри почав повертатися свинцевий відтінок. — Я навіть не пам’ятаю, коли його зняв, або…

Несподівано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на тріск, від якого в Джонсі волосся піднялося сторч. Спочатку він подумав, що щось потрапило в димохід каміна, але потім зрозумів, що це Маккарті. У своєму житті Джонсі чув гучне пердіння, чув і довге, але таке… Здавалося, воно тривало цілу вічність, хоча насправді навряд чи лунало довше ніж декілька секунд. Потім у ніс ударив запах.

До того як це почалося, Маккарті взяв ложку; тепер же він упустив її в незайманий суп і притиснув долоню до правої, заплямованої щоки майже дівочо-збентеженим рухом.

— Ой, вибачте мені, — промимрив він.

— Нічого, хай краще смердить, ніж розпирає, — сказав Бобер, але його устами говорили інстинкт і звички, що виробилися за все життя. Джонсі бачив, що він приголомшений запахом не менше. Це був не сірчаний сморід гнилих яєць, від якого ви регочете, закочуєте очі і махаєте рукою перед обличчям з криком: «Слухайте, хто тут ріже сир?» Це не був і болотний метановий сморід. Це був запах, який Джонсі доти відчував у диханні Маккарті, тільки сильніший, — поєднання ефіру і перестиглих бананів, як пускова рідина, яку заливаєш у карбюратор морозного ранку.

— Ох, це огидно, — сказав Маккарті. — Мені так незручно.

— Та все гаразд, — заспокоїв Джонсі, але його шлунок стиснувся в маленьку кульку, ніби захищаючись від нападу. Свою страву він не доїдатиме; чорт забирай, та він просто не зможе нічого з’їсти. Зазвичай зіпсоване повітря не викликало в нього огиди, але цей сморід був реально жахливий.

Бобер підвівся з дивана і відчинив вікно, впустивши в кімнату сніговий вихор і рятівне свіже повітря.

— Не хвилюйся про це, приятелю… Але аж надто їдкий дух. Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?

— Ягоди, мох, усяке різне, не знаю, — відповів Маккарті. — Просто я був такий голодний. Мені потрібно було хоч щось з’їсти, але я погано розбираюся в таких речах, ніколи не читав книжок Юелла Ґіббонса[25]… Та й темно там було. — Останню фразу він мовив так, ніби тільки-но це вигадав, і Джонсі подивився на Бобра: перевірити, чи розуміє він те, що розумів сам Джонсі, — Маккарті брехав. Маккарті не знав, чим харчувався в лісі й чи їв що-небудь узагалі. Він просто намагався пояснити це моторошне несподіване жаб’яче скрекотання і сморід, який був потім.

Знову налетів вітер, сильний гучний порив шпурнув свіжу порцію снігу у відчинене вікно, але це, на щастя, освіжило повітря.

Раптом Маккарті різко нахилився вперед, ніби в нього за спиною розпрямилась якась невидима пружина, і, коли його голова опустилася між колін, Джонсі зрозумів, що буде далі. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер, вочевидь, подумав те саме, тому що підтяг під себе ноги, щоб на них не потрапили бризки.

Але замість блювотних мас тіло Маккарті вивергнуло довге потужне гудіння — звук заводського верстата, що працює на межі можливостей. Очі Маккарті витріщились, як мармурові кульки, щоки так натяглися, що під куточками очей з’явилися маленькі півмісяці-тіні. Гуркітливий натужний звук, здавалося, ніколи не припиниться; коли ж він нарешті змовк, дзижчання генератора здалося надто гучним.

— Чув я у своєму житті потужні відрижки, але це явний чемпіон, — зі щирою повагою промовив Бобер.